Читати книгу - "Щаслива суперниця"

— І однаково ти мій чоловік! І залишишся ним.

Ми стояли по обидві боки від пательні на високій тринозі, й очі в Едгара блищали яскравіше за жар.

— Відповідай, Бертрадо, як можна мати те, чим не володієш?

— Це тільки слова. Перед Богом і людьми ти належиш мені!

— Але я зроблю все для того, щоб розірвати цей зв’язок!

— Спробуй. Я нікуди не поспішаю. І поки ти силкуватимешся домогтися розлучення, для всіх я залишатимусь твоєю дружиною і графинею Норфолка. А що, як твоє звернення до Найсвятішого Престолу залишиться без відповіді? Що, як король заборонить тобі розлучитися? Що, як я знеславлю тебе — прокричу на цілий світ, що ти вигнав законну дружину заради повії?

— «Що, як…» — це забава для схоластів на кшталт абата Ансельма. Дай же мене нарешті спокій, Бертрадо.

— Спокій? Та я швидше вб’ю тебе й себе, ніж дозволю знеславити своє ім’я!

Нарешті ми зійшлися лоб у лоб, і тепер мені навіть стало весело. Нарешті відкрита сутичка, без усіляких там пристойностей і етикету. Вороги — так вороги.

Едгар перший опанував себе. Якийсь час він мовчки дивився на язички полум’я в пательні, а потім промовив:.

— Все це нудно, Бертрадо, як грегоріанський хорал. Завжди те саме. І я не хочу принижуватися, вступаючи з тобою в суперечку.

Принижуватися? Як цей сакс сміє! У пориві люті я одним рухом спробувала перекинути жаровню просто на Едгара. Однак він устиг відскочити й узявся затоптувати жар, потім схопив глечик для вмивання й залив його. Кімната наповнилася димом і парою, різко запахло гаром. Потрібно було покликати людей, щоб не дати поширитися вогню, але я швидше б замкнула двері на засув іззовні, щоб він учадів тут.

Ця думка здалася мені настільки привабливою, що я ступнула до дверей, але знизу вже чулися голоси й тупотіння безлічі ніг. І вже стоячи серед метушливих слуг, я крикнула Едгару:

— Ти не залишив мені вибору! Тепер мені нема чого втрачати.

Він вийшов з покою, а я пішла за ним, обсипаючи його погрозами й прокльонами.

На сходах Едгар зупинився, і я спіймала його холодний, мов криця, погляд.

— Ти просто скажена сучка. Але я більше тобі не приграватиму. Даю два дні, щоб зібратися, а по тому викину за межі графства. Поквапся, інакше доведеться забратися звідси, в чому стоїш.

Із цими словами він поїхав.

Я відчула справжню полегкість. Тепер мені не потрібно було благати й принижуватися. Це випробування виявилося мені над силу, і я почувалася зовсім розбитою.

Але я вже знала, як вчиню. Нехай король не бажає заради мене знищити свого саксонського графа, нехай тамплієри ведуть позов про розлучення відразу з двома Папами, нехай я втратила Гронвуд… Але я знала, як заподіяти Едгару нестерпного болю.

Цілий вечір я просиділа в самоті, безмовна й замислена. А потім звеліла викликати Саймона й довго говорила з ним, навіть вдала, що розплакалася, припала до його грудей.

Саймон був вражений. Цей запеклий бабій задер на своїм віку безліч рядняних пелен — а як йому буде переспати з графинею? Але мені вже було байдуже, і я перестала дбати про свою честь.

І тієї ж ночі я докладно випитала в цього мужлана про Гіту й вивідала все, що мені було необхідно. Саймон виявився напрочуд щиросердним і справді повірив, що я хочу зустрітися з нею та поговорити.

Для іншого мені був потрібен Гуго Бігод. Я ще не забула слова Герівея, що Гуго не залишив намірів поквитатися з Едгаром. Тому наступного дня я відіслала слугу. Мій вірний Гуго та мій старий друг Ансельм не підведуть, їм обом від мене дещо потрібно, і вони будуть старанні.

А мені від них потрібна дещиця — порішити прокляту саксонку. Я продумала все до дрібниць і знала, що цього разу не схиблю.

Листопад 1135 року.

Цей рік був так насичений подіями, що я майже не заглядала в Тауер Вейк. Мене з головою поглинули Гронвуд, торгівля вовною, сукновальні в Норіджі, справи, любов Едгара, турботи про Мілдред, полювання, бенкети, великий турнір, дитя, що ворушилося в мені.

Це був рік небувалого щастя, й навіть мої тривоги відступили. Але я не зважилася б вирушити до старої вежі мого діда, та ще й на сьомому місяці вагітності, якби не повернення графині в Норфолк.

Останнім часом я зовсім не згадувала про неї. З якого дива мені було думати про Бертраду, коли від неї не було звісток, а в Денло всі визнали наш союз із Едгаром. Часом я й сама забувала, що ми не повінчані.

До того ж, Едгар повернувся з Руана з новими почестями замість передбачуваної опали. Уже й не знаю, що змусило Генріха подивитися на події крізь пальці. Чи то йому набридли вічні сварки з дочкою, чи він вирішив, що