Читати книгу - "Айхо, або Подорож до початку"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Двері відчинилися, ніби за чиїмось наказом. В очі бризнуло яскраве світло, яке осяяло пишну залу. Дивні ліхтарики, схожі на той, що ніс коротун, зависли в повітрі, обліпивши стелю і стіни. Посеред просторої зали стояв величезний сервірований стіл, за яким легко могли б поміститися усі жителі села у Вернакії. Бреагор зустрічав стоячи, як дорогих гостей. Ескалара серед присутніх не було. Натягнута усмішка господаря не передбачала нічого доброго.
— Нарешті прибули гості, — аж надто солодко проспівав Бреагор. — Страви холонуть, прошу сідати, молоді люди.
Ми із Зуфаром переглянулись, і я першим рушив до столу.
— Це твоє місце, Айхо, — вказав господар. — А це твоє — Зуфаре, — брата посадили навпроти, з іншого краю довжелезного столу.
— Помиляєтесь, якщо гадаєте, що ми розділимо трапезу разом з вами! — різко заявив товариш, продовжуючи бунт. — Не здивуюсь, якщо страви отруєні!
— Ну, що ти, Зуфаре, — зловісним тоном відповів Бреагор. — На тебе чекає цікавіша смерть, — і вельможа порухом руки віддав наказ.
Я рвонувся, намагаючись встати. Та на руках і ногах глухо клацнули залізні замки, надійно прикувавши до стільця.
— Зуфаре, це пастка! — крикнув я, та по роздратованому обличчю брата зрозумів, що запізно.
— Я вб’ю тебе, підлий геліонате! — пораненим звіром заричав Зуфар.
Ще ніколи я не бачив друга таким розлюченим.
— Айхо! — крикнув Бреагор, покидаючи залу. — Зараз матимеш можливість переконатися, що викупив я тебе недаремно!
Залою прокотився злий сміх геліоната. Двері зі скрипом зачинилися. Сяйво ліхтарів різко згасло. На мить здалося, що ми осліпли. Запанувала мертва тиша.
— Тримайся, брате, щось придумаємо, — промовив Зуфар, намагаючись сказати це якомога впевненіше.
— З тобою все гаразд? У мене прикуті руки і ноги, я практично не можу поворухнутись.
— Те саме. Якщо цим вирішив залякати клятий геліонат, то помилився. У тебе нічого не вийде, Бреагоре, ти чуєш?! — крикнув Зуфар так, ніби голосом збирався розтрощити стіну, що відділяла від ворога.
Хотілося вірити, що Зуфар і справді не боїться. Це додавало хоробрості, бо насправді я відчував, як страх могильним холодом дихає в обличчя.
Очі потроху звикали до темноти. Декілька ліхтарів загорілися, проливаючи тьмяне світло. Далеко, в кінці столу, я побачив ледве помітний силует Зуфара.
— Схоже, наш геліонат боїться темряви, — намагався кепкувати Зуфар.
Та мені було не до сміху. Зовсім близько я почув дивний шум.
— Що ж ти, боягузе, злякався? Боїшся, що моя шабля покаже світові твої кишки? — кидаючи виклик ворогові, волав Зуфар.
— Тихо! — різко перебив я брата. — Ти це чуєш?
Коли друг нарешті замовк, я чітко почув чиєсь шумне дихання. Але це не був ні я, ні Зуфар.
— Я теж чую, Айхо, — насторожено промовив брат.
Раптом на стіл щось хляпнуло, зовсім недалеко. І знову. Мимоволі я задер голову. Висока стеля залишалась неосвітленою, але навіть так я міг розгледіти нечіткий силует, що повільно пересувався. Жах уповільнив дихання. Панічний погляд прилип до тіні. Безпомічні ноги і руки обм’якли і затерпли одночасно. Навіть якби я не був прикутий, все одно від страху не зміг би зрушити з місця.
— Айхо, там хтось є? — обережно спитав Зуфар.
Я лише кивнув. Зуфар почав розхитувати стільця і наближатись до столу. Він намагався нагнутись і дотягнутися до чогось. Та в цю ж мить щось громіздке і смердюче, гучно ляпнуло на стіл. Залишки страв, напоїв і посуди розлетілись увсебіч. За коротке життя я побачив немало потвор, але такого страхіття — ще не доводилось. Можливо, інші здавались не такими страшними, бо після зустрічі з ними вдавалося вижити. Але тепер я розумів, що зазираю в очі смерті.
У чудовиська не було ніг, замість них — лише одна велика, вкрита пухирями і слизом, присоска. Вона слугувала тулубом, на якому кріпилась здоровенна голова. На ній, наче безліч розлючених змій, у різні боки стирчали лапи-присоски. І якщо не рахувати випуклих мутних очей, все інше займала здоровенна пащека, з якої по черзі вискакували довжелезні розтроєні язики.
Істота пересувалась повільно, хижі лапи-змії настовбурчувались. Випуклі очі, які навіть не прикривали повіки, не мигаючи дивились, з них капали велетенські краплі, що нагадували сльози. Тільки тепер я зрозумів, що переді мною плаксій, потвора, про яку розповідав дід. Вона починала «плакати», коли бачила жертву. В цьому випадку безпомічною, прикутою до стільця жертвою, виявився я. Потвора наближалась. З переляку я почав розхитувати крісло, щоб хоч трохи віддалитись від чудовиська. Зрозумівши це, плаксій поповз швидше. Діставшись краю стола, він відкрив пащу і видав такий жахливий звук, що мені здалося: я встиг померти декілька разів.
— Айхо, тримайся! — почувся крик Зуфара, який повернув до реальності.
Із жахливим трупним смородом наближалася пащека плаксія. Аж раптом у голову потвори з усього маху вдарилась тарілка і розлетілась на дріб’язки.
Зала заповнилась вереском чудовиська, що роздирав душу.
— Гей, шматок шмарклів! — почув я голос Зуфара. — Ну як, сподобалась страва?
Не на жарт розлютившись, потвора незграбно розвернулась і, шумно хлюпаючи, поповзла до Зуфара. Нарешті я помітив, що братові якимось чином вдалося звільнити руки від кайданів.
— Підповзайте ближче, смердючі драглі! Маю для вас почастування! — і товариш
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Айхо, або Подорож до початку», після закриття браузера.