Читати книгу - "Precedent UA — 2015"

(див. Право не свідчити проти себе)

Вєренцов проти України, № 20372/11, 11 квітня 2013 року

(див. Свобода зібрань та об’єднань)

Титаренко проти України, № 31720/02, 20 грудня 2012 року

(див. Право на приватне та сімейне життя)

Корнєв і Карпенко проти України, № 17444/04, 21 жовтня 2010 року

(див. Негайне доставлення до суду)

Фактичні обставини справи: заявника, з його слів, затримали 4 січня 2002 року за підозрою у вчиненні умисного вбивства Л., однак згідно протоколу затримання це відбулося 5 січня. Заявник написав відмову від юридичного представництва. В період з 5 по 16 січня заявник перебував у Петрівському районному відділку міліції міста Донецька, після чого його перевели до Донецького слідчого ізолятору № 5. Саме в цей період заявника допитали без присутності адвоката, та отримали від нього зізнання, яке він повторив під час відтворення обстановки та обставин події. Після чого йому був наданий адвокат.

Прокуратура 20 травня залишила без розгляду, як необґрунтовану, скаргу заявника на неправомірні дії працівників міліції. Заявник не оскаржував цю відповідь. Згодом дії заявника були перекваліфіковані на умисне вбивство з корисливих мотивів, грабіж, угон автомобіля, вчинені організованою групою. 14 листопада 2002 року Апеляційний суд Донецької області визнав заявника винуватим та присудив покарання у вигляді 15 років позбавлення волі із конфіскацією усього належного йому майна. Суд мотивував своє рішення зізнанням заявника, що було зроблене на досудовому слідстві, а твердження заявника про тиск на нього з боку працівників міліції оцінив як тактику його захисту від обвинувачення. 8 квітня 2003 року Верховний Суд України задовольнив скаргу прокурора на вирок через його м’якість та направив справу на новий судовий розгляд. Відповідно 2 вересня того ж року суд засудив заявника до довічного позбавлення волі за тим же самим обвинуваченням та мотивуванням. Заявник оскаржив вирок, однак він був залишений без змін Верховним Судом України 8 квітня 2004 року.

Суд встановив, що позбавлення заявника юридичної допомоги та використання наданих ним під час того періоду зізнавальних показань для засудження є достатніми ознаками порушення гарантій справедливого судового розгляду.

Представник заявника в Суді: юрист Айгуль Муканова

Суд визнав порушення стаття 6 §§ 1 і 3 Конвенції.

Норми національного законодавства, що пов’язані із рішенням: стаття 28 Конституції України, статті 115, 187, 289, 64 Кримінального кодексу України 2001 року, статті 4, 45, 46, 94, 103, 261–1, 236–2, статті 370, 390 Кримінально-процесуального кодексу 1960 року, п. п. 4.3.4, 6.1.9 Порядку медико-санітарного забезпечення осіб, які утримуються в слідчих ізоляторах та установах виконання покарань, затверджений наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань № 3/6 від 18 січня 2000 року, Положення спільного наказу Міністерства охорони здоров'я та Державного Департаменту з питань виконання покарань від 15 листопада 2005 року № 186/607 «Про організацію антиретровірусної терапії хворих на ВІЛ-інфекцію/СНІД осіб, які тримаються в установах виконання покарань та слідчих ізоляторах».

Основні тези:

«Суд підкреслює, що хоча право кожної особи, обвинувачуваної у вчиненні кримінального правопорушення, на ефективний захист адвокатом, офіційно призначеним, в разі такої необхідності, не є абсолютним, воно становить одну з головних підвалин справедливого судового розгляду… Як правило, доступ до адвоката повинен бути наданий підозрюваному з першого допиту міліцією, якщо в світлі обставин конкретної справи немає переконливих аргументів для обмеження цього права… Праву на захист, в принципі, безумовно, спричиняється шкода, коли компрометуючі заяви, отримані під час поліцейського допиту без присутності адвоката, використовуються як підстави для засудження…» (§ 49)

Посилання:

Текст рішення ЄСПЛ (англ.) — http://hudoc.echr.coe.int/eng? i=001–101321

Переклад рішення ЄСПЛ (рос.) — http://precedent.in.ua/index.php? id=1289377962

Рішення національних судів із вдалим застосуванням рішення ЄСПЛ:

3) рішення Шаргородського районного суду Вінницької області від 10 листопада 2014 року, справа № 152/1444/14-к, суддя Соколовська Т. О.

Посилання: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/41320019

Теза із рішення: «…Усвітлі обставин кримінального провадження як гарантії, передбачені національним законодавством, так і гарантії справедливості, закріплені статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. вимагають, щоб підозрюваний, обвинувачений мав можливість скористатись допомогою захисника, починаючи з найпершого допиту. Обмеження права обвинуваченого на захист під час досудового розслідування, відповідно до національного законодавства, становить істотне порушення кримінально-процесуального закону, яке передбачає скасування вироку. Цей недолік не може бути виправлений ані юридичною допомогою, наданою обвинуваченому пізніше, ані змагальним характером подальшого провадження…»

4) рішення Шаргородського районного суду Вінницької області від 07 липня 2014 року, справа № 152/1083/14-к, суддя Славінська Н. Л.

Посилання: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/39711558

Теза із рішення: «…Такий висновок суду ґрунтується на практиці Європейського суду з прав людини, …ані буква, ані дух статті 6 Конвенції не перешкоджають особі добровільно відмовитися — у відкритий чи мовчазний спосіб — від свого права на гарантії справедливого судового розгляду. Однак для того, щоб така відмова була дійсною для цілей Конвенції, вона має бути виражена у недвозначній формі і має супроводжуватися мінімальними гарантіями, співмірними з важливістю такої відмови.»

5) рішення Любешівського районного суду Волинської області від 14 березня 2014 року, справа № 162/2085/13-к, суддя Глинянчук В. Д.

Посилання: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/37632756

Теза із рішення: «.Європейський суд з прав людини неодноразово визнавав як порушення статті 6 Конвенції використання судами України викривальних показань, отриманих у відсутності захисника…»