Читати книгу - "Нащадки «Білого Хреста»"

Я розповів про вчорашній випадок. Дмитро Юхимович барабанив пальцями по столі, опустивши очі долу. Я ще доповів про зроблене сьогодні вранці.

— Хтось по-справжньому полює на тебе, — похмуро зазначив. — Ти не бачив на вулиці, на теплоході, на пляжі чи в парку когось із тих, з ким розмовляв про крадіжку та вбивства?

Я заперечно покрутив головою.

— Перевірити десять власників човнів — не проблема, — з важким серцем сказав, мабуть, невдоволений мною. — В першу чергу Котова і Невору. Передусім — оглянути їх човни. На борті повинна залишитися подряпина. Візьмемо на експертизу. А тобі хоч із хати не виходь, — невесело пожартував. — Комусь із злочинців наступив на хвоста.

Я зніяковіло мовчав. Почувався погано. Пам'ятав, звичайно, що бачив у парку Єву, але вона не мала ніякого стосунку до справи, навіть не знала, де і ким я працюю. Майор переглядав списки власників моторок. Обвів чорною пастою два прізвища — Котов і Невора. Поставив біля них знак запитання.

— Давай, Арсене, підскоч на третій причал, — дав вказівку. — Рештою займуться…

Я звівся й пішов до дверей. Пекти раки перед начальством не дуже приємно, навіть коли воно не вичитувало моралі.

— Чергуватимеш у Тягуна разом із Пазовим. Яків уже повернувся з відпустки, — сказав наостанку Скорич.

На Лиманській, на третьому причалі, я швидко відшукав човна Невори. На ньому ніяких подряпин. Зате лівий борт моторки Котова був обшмульганий: жовта фарба здерта, і до металу місцями поприставала синя. Я обережно зішкріб кілька пластівців. Потім на прокатній станції взяв трохи фарби з пошкодженого човна. Невдовзі віддав проби на експертизу.

Через годину, після встановлення тотожності фарб, ми зібралися в Ольхового. Треба вирішити, чи арештовувати Котова. Одначе з колгоспного ринку прийшов Яків Пазов і розповів, що рубач до сімнадцятої години не залишав м'ясного павільйону. У нього знову алібі. Тоді постало питання: кому давав човна? І ми вирішили поговорити з Котовим.

Насторожило нас повідомлення Пазова стосовно Невори. Дві продавщиці з промтоварного магазину ніби бачили у вікні видачі о 16.00 Палигу. Ніби бачили… Я слухав міркування колег, і мене іноді охоплював сумнів, чи правильно оцінювали подію у лимані. Адже могло виявитися, що хтось на човні Котова вчинив звичайне хуліганство й випадково постраждав саме я. Коли справді підтвердяться мої побоювання, ми даремно згаємо час. Ні, недаремно: невинність теж вимагала незаперечних доказів.

Невдовзі я відправився на ринок. Мотоциклетний атракціон не працював — переїхав, мабуть, в інше місто. Базарян після полудня обмаль. Я вже й подумав, що м'ясний павільйон зачинено. Дарма — широкі двері до нього навстіж, але не долинало звичного гулу людських голосів. Подекуди за прилавками стояли продавці. На гаках висіли волові й свинячі туші. Високі, грубі колоди чистили рубачі. Серед них я побачив присадкуватого Котова. Він стривожено оглянувся, напевне, відчув мій погляд і поклав на колоду довгого й широкого ножа.

Навпроти біля колоди порався Заваров, свідок зустрічі Шалапухи, Зубовського і Роптанова в день обкрадення магазину. Хлопець упізнав мене. Я кивнув йому, а потім Котову.

— Ви ще довго, Михайле Овсійовичу? — запитав бригадира.

— Майже закінчив. Помию руки — і все. — Рубач з цікавістю зиркав на мене.

На його обличчі ні розгубленості, ні боязні. Дивиться чесно й відверто, аж стало незручно через свою підозру. Хіба переді мною злочинець? Проте часто зовнішність оманлива — не відповідає людській суті. Котов зібрав свій інструмент і зайшов до роздягальні, кинувши:

— Я зараз.

Чекав його, і несподівано майнула гадка: а якщо там другий вихід і він уже накивав п'ятами?! Мені закортіло вбігти до роздягальні, але стримався. Адже бригадир не мав ніяких підстав для втечі. Про перевірку він нічого не знав, про нашу підозру теж. І я не помилився: Котов з'явився вбраний у білу теніску й коричневі штани, руде рідке волосся навколо лисини вологе, причесане.

Ми не пішли далеко — спинилися під павільйоном, сіли на рундук, критий рожевим шифером. Котов закурив і посміхнувся до мене, ніби заохочуючи до розмови.

— Михайле Овсійовичу, ви давно тримаєте моторку?

— Моторку? — здивувався. — Років п'ять-шість. Колись підбив Жора купити, захопив рибалкою, а потім я охолов: нема терпіння дивитися, наче кіт, на поплавці.

— Це хто — Жора? — вдав, що не знаю.

— Невора, наш працівник з прокату вагівниць.

— А коли ви востаннє плавали човном?

Рубач наморщив лоба, пригадуючи…

— Тижнів… зо два тому. Еге, у понеділок їздив із жінкою до Баланівського лісу збирати гриби.

— Ви кому-небудь даєте свого човна?

— Ніколи, — здвигнув плечима.

— А не помічали — ніхто не брав без дозволу?

— Ні, капітане, такого не траплялося, — впевнено заперечив, а потім із сумнівом додав: — Звичайно, можуть взяти. На причалі товчеться багато людей. Сторож за всіма не встежить.

Слушно зауважив бригадир. Справді, у неділю на причалі людно. I я подумав про найближчих сусідів — власників човнів Котова. Хтось із них міг бачити або звернути увагу на людину, яка плавала його моторкою.

— Назвіть мені своїх сусідів по причалу, — попросив бригадира.

Першим назвав Невору, ще чотири прізвища. На трьох Котов дав точні адреси. Я встав із рундука., Трохи здивувався, що рубач не поцікавився причиною мого приходу. Напевне, дошукувався зв'язків із пограбуванням магазину і своїм човном.

— Я зрозумів, капітане, — сказав наостанку бригадир, затоптуючи сигарету. — Не пошкодили моторки?

— Ні, вона на місці.

Котов залишився біля павільйону. Коли я озирнувся — поруч із ним уже стояв Заваров і запанібрата поплескував його по плечу, щиро посміхаючись.

Проходячи повз приміщення прокату вагівниць, поглянув на вікно видачі — біля нього кілька базарувальниць і в темному квадраті отвору сіра постать Невори. Зненацька спало на думку, що точно відповісти, чи працював