Читати книгу - "Вибрані твори"

— Візьми! — каже хазяйка, застібаючи на грудях сорочку, — Плаче. Мабуть, наврочили.

Варка бере дитину, кладе її в колиску і знову починає гойдати. Зелена пляма і тіні поволі зникають, і вже нема чому лізти їй у голову й туманити мозок. А спати хочеться так само, страшенно хочеться! Варка кладе голову на бильце колиски й гойдається всім тулубом, щоб перемогти сон, та очі все-таки злипаються і голова важка.

— Варко, затопи піч! — лунає за дверима голос хазяїна.

Значить, уже час вставати і братися до роботи. Варка залишає колиску й біжить у сарай по дрова. Вона рада. Коли бігаєш і ходиш, спати вже не так хочеться, як тоді, коли сидиш. Вона приносить дрова, топить піч і почуває, як розправляється її здерев’яніле обличчя і як прояснюються думки.

— Варко, постав самовар! — гукає хазяйка.

Варка коле скіпки, та ледве встигає запалити їх і всунути в самовар, як чути новий наказ:

— Варко, почисть хазяїнові калоші!

Вона сідає на підлогу, чистить калоші і думає, що добре було б засунути голову у велику, глибоку калошу і подрімати в ній трошки… І раптом калоша росте, пухне, заповнює собою всю кімнату, Варка впускає щітку, але одразу ж струшує головою, вирячує очі і намагається дивитися так, щоб речі не росли і не ворушилися в її очах.

— Варко, помий знадвору східці, а то перед замовцями соромно!

Варка миє східці, прибирає кімнати, потім топить другу піч і біжить до крамнички. Роботи багато, нема жодної хвилини вільної.

Але що найважче, то це стояти на одному місці перед кухонним столом і чистити картоплю. Голову хилить до столу, картопля рябіє в очах, ніж падає з рук, а поряд ходить товста, сердита хазяйка з засуканими рукавами і розмовляє так голосно, що дзвенить у вухах. Така сама мука прислужувати за обідом, прати, шити. Бувають хвилини, коли хочеться спати, ні на що не зважаючи, впасти на підлогу і спати.

День минає. Дивлячись, як темнішають вікна, Варка стискує собі скроні, що помалу дерев’яніють, й усміхається, сама не знаючи чого. Вечірня мла милує її очі, що злипаються, і обіцяє їй незабаром міцний сон. Увечері до хазяїв приходять гості.

. — Варко, став самовар! — кричить хазяйка.

Самовар у хазяїв маленький, і, поки гості нап’ються чаю, доводиться підігрівати його разів з п’ять. Після чаю Барка стоїть цілу годину на одному місці, дивиться на гостей і жде наказів.

— Варко, побіжи купи три пляшки пива!

Вона зривається з місця і старається бігти швидше, щоб розігнати сон.

— Варко, побіжи по горілку! Варко, де штопор? Варко, почисть оселедця!

Та ось нарешті гості пішли; світло гаситься, хазяї лягають спати.

— Варко, поколиши дитину! — лунає останній наказ.

В печі кричить цвіркун, зелена пляма на стелі і тіні від панталонів і пелюшок знову лізуть в напіврозплющені Варчині очі, мигтять і туманять їй голову.

— Люлі-люлі… — муркоче вона, — баю-бай…

А дитина кричить і знемагає від крику. Варка знову бачить брудне шосе, людей з торбинами, Пелагею, батька Юхима. Вона все розуміє, всіх пізнає, але крізь півсон вона не може тільки ніяк зрозуміти тієї сили, яка сковує її руки і ноги, душить її і заважає їй жити. Вона озирається, шукає ту силу, щоб позбутися її, але не знаходить. Нарешті, змучившись, вона напружує всі свої сили і очі, дивиться вгору на миготливу зелену пляму і, прислухавшись до крику, знаходить ворога, що заважає їй жити.

Цей ворог — дитина.

Вона сміється. Їй дивно: як це раніш вона не могла зрозуміти такої дрібниці? Зелена пляма, тіні і цвіркун так само, здається, сміються й дивуються.

Облудне уявлення опановує Варку. Вона встає з табурета і, широко усміхаючись, не кліпаючи очима, походжає по кімнаті. Їй приємно й лоскотно від думки, що вона зараз позбудеться дитини, яка сковує їй руки й ноги… Убити дитину, а потім спати, спати, спати…

Сміючись, підморгуючи і погрожуючи зеленій плямі пальцями, Варка підкрадається до колиски і нахиляється до дитини. Задушивши її, вона швидко лягає на підлогу, сміється від радості, що їй можна спати, і через хвилину спить уже міцно, як мертва.

1888

Із N., повітового міста N-ської губернії, раннього липневого ранку виїхала і з гуркотом покотилася поштовим трактом безресорна обшарпана бричка, одна з тих допотопних бричок, на яких їздять тепер на Русі тільки купецькі прикажчики, ліверанти та небагаті священики. Вона торохтіла й вищала при найменшому русі; їй похмуро вторувало відро, прив’язане до задка, — і по самих цих звуках та жалюгідних шкіряних клаптиках, що метлялися на її облізлому тілі, можна було судити про її ветхість і готовність іти на брухт.

У бричці сиділо двоє N-ських обивателів: N-ський купець Іван Іванович Кузьмичов, голений, в окулярах і в солом’яному капелюсі, більше схожий на чиновника, ніж на купця, і другий — отець Христофор Сірійський, настоятель N-ської Миколаївської церкви, маленький, довговолосий дідок у сірому парусиновому каптані, в циліндрі з широкими крисами і у гаптованому кольоровому поясі. Перший про щось зосереджено думав і струшував головою, щоб прогнати дрімоту; на обличчі в нього звична ділова сухість боролася з благодушністю