Читати книгу - "Грає синє море, Станіслав Володимирович Тельнюк"

Пан Адамек мовчав, скільки з ним пан Славек не намагався розпочати розмову.

Нарешті вершники вибрались на гору й побачили внизу велике місто з фортечними мурами і вежами, з брамами, ровами, бійницями. Покручені вулички були подібні до коридорів у легендарному Лабіринті, червоні черепичні дахи виблискували на сонці, то тут, то там сіріли дерева, ще не вкриті зеленню. У порту стояло кілька суден, маленькі човни снували між ними…

І море — синє—синє…

— Кефе, — промовив по—турецьки Асан Касапчі. Вітер з моря віяв йому в лице, дим з люльки летів кудись назад, до Кара—Дагу.

— Тепер так, — сказав він. — Ви їдете вниз, до найближчої од нас брами. Говорите, хто ви і що ви. Вас пропускають. Ну, а далі дієте, як належить… Потім, якщо буде відповідь, ви їдете назад. Якщо не буде відповіді — теж їдете. Ми ж тримаємо ваших товаришів. Я вас чекатиму за оцією горою. Добре?

— Добре, — сказав пан Сулятицький.

— Гаразд, — пробурчав пан Адамек.

Через три дні пан Славек і пан Адамек виїздили з Кафи. З тяжким рипом розчинилися ворота, загримотів на ланцюгах міст.

Пан Сулятицький згадував свої розмови з бейлер—беєм та яничар—баші. Він віддав листа Гаспероні, докладно розповів туркам про те, як готувалися козаки до походу, скільки набрали харчу та набоїв — про все це він знав зі слів сеньйора Гаспероні. Бейлер—бей особливо розпитував про зовнішність та манери Олександра—Ях'ї, про його тілохранителів, цікавився, чи не збирається самозванець напасти на Кафу. Пан Сулятицький, подумавши, відповів, що така можливість, очевидно, виключена, бо самозванця передусім цікавить стамбульський трон, отже, він з усіма силами має піти саме туди, користуючись тим, що в столиці не все гаразд із владою та військом. Бейлер—бей був приємно здивований такою глибокою поінформованістю пана Сулятицького, він сказав кілька добрих слів і на адресу полководницьких талантів шановного пана з Ляхистану. Він сказав навіть таке: «Якби пан з Ляхистану став турком, то його, без сумніву, чекала б велика кар'єра полководця». Пан Сулятицький ледь стримав щасливу усмішку. Це вже друга особа говорить йому такий комплімент. Правда, першою тією особою був сеньйор Гаспероні. Але, зрештою, турки зовсім непогані люди. І тому пан Славек вирішив не залишатися в боргу. Він заявив: «Ваше прекрасне місто давно славилося в світі, але зараз, коли воно перебуває під орудою такого видатного державного діяча, як бейлер—бей Мухаммед—баша, воно розквітло по—справжньому. Та що там місто! Кожне око втішиться, поглянувши на благодатні околиці Кафи, на щасливі обличчя мешканців цього краю… Навіть розбійники, чий нахабний лист я мав приємну нагоду передати вам, навіть вони мимоволі беруть приклад з освіченості й мудрості бейлер—бея та яничар—баші». Бейлер—бей всміхнувся й поцікавився: а чи не заблукають зацні пани по дорозі назад. «А ми маємо провожатого, — сказав пан Славек, — розумного співрозмовника, що добре знає турецьку, московітську та нашу мову. Він же нас і назад одведе». Бейлер—бей ізнов посміхнувся у вуса і махнув рукою: «Він на вас, мабуть, уже не чекає. Скільки мої воїни не дивилися на ту гору, з якої ви спустилися, — там нікого немає…» — «А він за другою горою», — сказав пан Славек і раптом відчув на собі пекучий погляд пана Адамка.

Пан Славек думав про те, як щедро бейлер—бей нагородив його за послуги в ім'я імперії. Три тисячі червоних флоринів було видано йому. Стільки ж він отримав і на пана Євгеніуша та пана Влодзімежа. Пану Адамку давали півтори тисячі червоних флоринів, але не захотів їх брати. Пан Славек узяв ці гроші собі — з тим, що пізніше він умовить пана Адамка взяти їх…

Зиркнув на пана Адамка. Супиться, наче не пан Славек порятував його гроші, що мало не загинули через його дурну амбітність.

— Пане Адамку! — подав голос пан Сулятицький.

Пан Адамек мовби води в рот набрав. З торгівцями він не розмовляє. Тільки—но вони прибудуть до Києва, він повідомить представників королівської влади про те, що пан Сулятицький виконував шпигунські завдання. Та ні, він не піде доносити на негідника Сулятицького. Він просто дасть йому прилюдно по пиці, але це буде не тут, а в Києві, і викличе його на герць!

Вершники вже вибрались на гору, коли побачили, що їм назустріч мчить невеликий загін акинджів.[128] Акинджі—ага поштиво дав дорогу панові Славеку. На одному із списів стирчало щось кругле й кудлате. Акинджі—ага показав на цей спис і щось промовив, уклоняючись панові Сулятицькому. Єдине слово, як пан Славек зрозумів, було «Рахмат».[129] За що ж йому дякують? Пан Сулятицький безпомічно озирнувся, шукаючи того, хто міг би перекласти промову акинджі—аги. Але товмача Асана Касапчі тут не було…

Вірніше, він тут був. Адже то його голова стирчала на списі. Руда борода метлялась під вітром, а в незабільмованім оці застиг вираз подиву й докору.

І пан Сулятицький не зміг дивитися в це око.

Акинджі промчали вниз, здіймаючи першу, ледь помітну, пахучу весняну пилюку.

Пан Адамек довго дивився їм услід якимись скляними очима, а потім, під'їхавши впритул до пана Сулятицького, щосили вдарив його в обличчя.

— Брудни пєс![130] — тонким голосом вигукнув він. — Фари—зеуш![131] Кров цієї нещасної людини — на вас. Ви його виказали бейлер—беєві. Вам турки дякують за підлість!!!

— Не кажіть мені таких слів! — закричав пан Сулятицький. — Мав би я зброю, я б вас…

— Ах, так?! — заревів пан Адамек. — Маш оплату![132]І він став бити свого недавнього друга кулаками в обличчя, під боки, по