Читати книгу - "Грає синє море, Станіслав Володимирович Тельнюк"

— Кажи: виказав? Кажи: виказав?!

— Ну так що? — розпачливо стогнав пан Сулятицький. — Але ж то невірний. Він розбійник… Ойо, ойо, ой!

— Зараз ми поїдемо до Амета Киримли. Ми мусимо визволити наших товаришів.

— Але ж той розбійник позрубує наші голови!

— Вашої голови мені не жаль. Шкода, що зняли з пліч голову того московита, а не вашу, собачу!

Пан Сулятицький сьорбав носом, сякався кров'ю і думав, як спекатися пана Адамка. Ярлик на вихід з Криму в нього є. Гроші — теж. Сім з половиною тисяч червоних флоринів. Панові Влодзімежу та панові Євгеніушеві вони не потрібні.

Їх чекають смерть чи галери. Розбійник не подарує загибелі свого товмача. Але ж хіба в тім винен пан Славек? То турки, жорстокий народ, отаке чинять… Сто дяблів у печінку цьому дурневі Адамкові. По—перше, так битися не можна. По—друге, грошей він не побачить. По—третє, пан Сулятицький з ним до розбійників не поїде.

— Не їдьте до розбійників. Мені шкода вас, хоч ви й не гідні моєї прихильності, — сказав пан Сулятицький.

— А я кажу, що і ви поїдете. Ми присягалися життям і честю своїх товаришів, що приїдемо.

— Розбійник не дотримуватиме присяг, коли довідається про загибель свого товмача. Він знищить нас усіх. То ліпше буде, якщо…

— Що — ліпше? — заревів пан Адамек і знову кинувся на пана Сулятицького.

Але на цей раз його колишній друг не захотів підставляти своє обличчя під удар кулака. Він стьобнув коня, круто розвернув його назад і помчав до Кафи.

— Стій, негіднику! — несамовито кричав услід йому пан Адамек. Він погнався за паном Сулятицьким, але той виявився щасливішим — його кінь мчав, як птиця, а кінь пана Адамка, перестрибуючи через якусь яму, зашпортнувся й разом зі своїм вершником полетів на землю.

…Пізно вночі дістався пан Адамек до Кара—Дагу. Немилосердно боліло розбите коліно. Він добирався пішки, залишивши коня, який зламав ногу.

— Пане Амет Киримли, пане Амет Киримли! — гукав пан Адамек, видираючись на гору.

Гори мовчали. В небі сльозинами блимали рясні зорі…

Олександрові снився сон.

Мабуть, той сон був страшний, бо Петро чув, як отаман уві сні вигукував якісь слова й скреготів зубами. Джузеппе нахилився над Олександром, хотів потрясти його за плече, але Петро сказав: «Не буди, він так перевтомився, хай спочине».

А Олександрові вже чи не вдесяте снився Трапезонт — рідне місто його матері—гречанки, місто, де минуло його дитинство. Стародавнє грецьке місто з церквами й мечетями, з пилюкою на вулицях, з шовковицями, платанами й кипарисами в кожнім дворі. І — з безмежним морем.

Снилася йому Устя—невольниця, що доглядала його й зітхала, згадуючи свою дитину, забрану в яничари. Снилося, ніби Устя щось вишиває, а він, маленький Ях'я, дивиться, як це в неї виходить. І бачить він, як за Устиною голкою лягають сліди — червоний і чорний. І бачить він, що червоне — то виноград—ягода, а чорне — це листя. Але ж листя має бути зеленим, а воно чомусь в Усті чорне.

— Устю, а чому ти не береш зеленої нитки? Листя ж зелене. Зелений колір — найкращий колір.

— Зелений колір — то життя. А життя моє зчорніло в неволі, тому й листя на моєму винограді чорне. А ягоди червоні, бо то кров мого серця.

— Устю, а чому море синє, а його Чорним називають?

— Бо сліз багато в ньому… Колись море було до дна прозоре. Та прийшли на нашу землю вороги, забрали людей у неволю та й повезли через море. Стали плакати полонянки, сльози їхні в море капали, очі виплакувалися — та й потемніло море, прогіркло наївіки, і Чорним відтоді люди назвали його.

— Устю, я не хочу, щоб мою землю обмивало ціле море сліз…

А потім привиділося, буцім білий рушник став блакитним, а виноградні крона перетворилися на бойові строї запорізьких чайок. І от уже бачить він, як ідуть ці чайки на Трапезонт, а над ними — чорні—чорні хмари. І так же низько вони нависли, такий же грім з них гримить, такі ж б'ють блискавиці!..

І раптом крізь усе те глянули на нього чиїсь чорні очі. І такі вони лиховісні, і стільки в них зла й—люті, що він одразу втямлює: то очі ворога. Пливуть чайки, грає море, гойдаються хмари, а крізь усе це — страшний погляд чорних, десь бачених очей…

Він знову заворушився, заскреготів зубами. Джузеппе тор—снув отамана за плече, і він прокинувся. Сів, покрутив головою.

— Трапезонт приснився. Ніби я в ньому…

— Добрий знак, озвався тут же Джузеппе.

— Татари кажуть: хто вірить у сни, недовго живе, — похмуро промовив Петро.

— А чорногорці кажуть навпаки. Правда, Йоване? — всміхнувся Олександр.

Йован щось промугикав у темряві.

— За добу, якщо нічого не станеться, прибудемо до Трапезонта, — сказав Петро.

— Недайборща до мене покличте.

— Карпа — до отамана кличуть!

— Карпа — до отамана!

Через хвилину надутий, як сич (його тільки—но розбудили), Карпо Недайборщ сидів біля Олександра.

Завісилися парусом, зладнали щось на зразок, шатра, запалили свічку. Карпо розгорнув на колінах мальовану венеційцями карту берегів Чорного моря.

— Оце Трапезонтська бухта, — показував він мундштуком люльки на карті. — Я тут бував не раз. І Клюсик.