BooksUkraine.com » Класика » Сині етюди, Микола Хвильовий 📚 - Українською

Читати книгу - "Сині етюди, Микола Хвильовий"

147
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Сині етюди" автора Микола Хвильовий. Жанр книги: Класика. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 68 69 70 ... 141
Перейти на сторінку:
княжих кімнатах.

В трубку передають: версальці насідають, вже близько: за три верстви. Козачі роз'їзди показались біля станції: інсургенти відступають.- Кричить дальній вокзальний ріжок.


...Андрюша вискочив. За ним я.


...Куріли далі. Знову спалахували димки на горизонті. Над городом хмарою стояв пил. Сонце-мідь, і неба не видно. Тільки горова мутна курява мчала над далеким небосхилом. Здіймалися з дороги фантастичні хуртовини, бігли у височінь, розрізали простори, перелітали оселі й знову мчали і мчали. Стояло, мов зачароване, передгроззя.


...А тут бухкали гармати. Летіли кавалеристи. Відходили на північ тачанки, обози.


...Я забув про все. Я нічого не чув і - сам не пам'ятаю, як я попав до підвалу.


Із дзвоном розірвався біля мене шрапнель, і надворі стало порожньо. Я підійшов до дверей і тільки-но хотів зиркнути в невеличке віконце, де сиділа моя мати, як хтось узяв мене за руку. Я повернувся -


- дегенерат.


- От так стража! Всі повтікали!.. хі... хі...


Я:


- Ви?


Він:


- Я? О, я! - і постукав пальцем по дверях.


Так, це був вірний пес революції. Він стоятиме на чатах і не під таким огнем! Пам'ятаю, я подумав тоді:


- «це сторож моєї душі» - і без мислі побрів на міські пустирі.


...А надвечір південну частину околиці було захоплено. Мусіли йти на північ, залишили город. Проте інсургентам дано наказа задержатись до ночі, і вони стійко вмирали на валах, на підступах, на роздоріжжях і в мовчазних закутках підворіть.


...Але що ж я?


...Ішла спішна евакуація, ішла чітка перестрілка,


і я остаточно збився з ніг!


Палили документи. Одправляли партії заложників. Брали решту контрибуцій...


...Я остаточно збився з ніг!


...Але раптом виринало обличчя моєї матері, і я знову чув зажурний і впертий голос.


Я одкидав волосся й поширеними очима дивився на міську башту. І знову вечоріло, і знову на півдні горіли оселі.


...Чорний трибунал комуни збирається до побігу. Навантажують підводи, бредуть обози, поспішають натовпи на північ. Тільки наш самотній панцерник завмирає в глибині бору й затримує з правого флангу ворожі полки.


...Андрюша десь ізник. Доктор Тагабат спокійно сидить на канапі й п'є вино. Він мовчки стежить за моїми наказами й зрідка іронічно поглядає на портрет князя. Але цей погляд я відчуваю саме на собі, і він мене нервує й непокоїть.


...Сонце зайшло. Конає вечір. Надходить ніч. На валах ідуть перебіжники, і одноманітно відбиває кулемет. Пустельні княжі кімнати завмерли в чеканні.


Я дивлюся на доктора й не виношу цього погляду в древній портрет.


Я різко кажу:


- Докторе Тагабат! через годину я мушу ліквідувати останню партію засуджених. Я мушу прийняти отряд.


Тоді він іронічно й байдуже:


- Ну, і що ж? Добре!


Я хвилююсь, але доктор єхидно дивиться на мене й усміхається.- О, він, безперечно, розуміє, в чому справа! Це ж у цій партії засуджених моя мати.


Я:


- Будь ласка, покиньте кімнату!


Доктор:


- Ну, і що ж? Добре!


Тоді я не витримую й шаленію.


- Докторе Тагабат! Останній раз попереджаю: не жартуйте зі мною!


Але голос мій зривається, і мені булькає в горлі. Я пориваюся схопити мавзера й тут же прикінчити з доктором, але я раптом почуваю себе жалким, нікчемним і пізнаю, що від мене відходять рештки волі. Я сідаю на канапу й жалібно, як побитий безсилий пес, дивлюся на Тагабата.


...Але йдуть хвилини. Треба вирушати.


Я знову беру себе в руки і в останній раз дивлюся на надменний портрет княгині.


Тьма.


...- Конвой!


Вартовий увійшов і доложив:


- Партію вивели. Розстріл призначено за містом: початок бору.


...Із-за дальніх отрогів виринав місяць. Потім плив по тихих голубих потоках, одкидаючи лимонні бризки. Опівночі пронизав зеніт і зупинився над безоднею.


....В городі стояла енергійна перестрілка.


...Ми йшли по північній дорозі.


Я ніколи не забуду цієї мовчазної процесії - темного натовпу на розстріл.


Позаду рипіли тачанки.


Авангардом - конвойні комунари, далі - натовп черниць, в авангарді - я, ще конвойні комунари й доктор Тагабат.


...Але ми напали на справжніх версальців: за всю дорогу жодна черниця не промовила жодного слова. Це були щирі фанатички.


Я йшов по дорозі, як тоді - в нікуди, а збоку мене брели сторожі моєї душі: доктор і дегенерат. Я дивився в натовп, але я там нічого не бачив.


Зате я відчував:


- там ішла моя мати


з похиленою головою. Я відчував: пахне м'ятою.


Я гладив її милу голову з нальотом сріблястої сивини.


Але раптом переді мною виростала загірна даль. Тоді мені знову до болю хотілося впасти на коліна й молитовне дивитися на волохатий силует чорного трибуналу комуни.


...Я здавив голову й пішов по мертвій дорозі, а позаду мене рипіли тачанки.


Я раптом відкинувсь: що це? галюцинація? Невже це голос моєї матері?


І знову я пізнаю себе нікчемною людиною й пізнаю: десь під серцем нудить. І не ридати, а плакати дрібненькими сльозами хотілось мені - так, як у дитинстві, на теплих грудях.


І спалахнуло:


- невже я веду її на розстріл?


Що це: дійсність чи галюцинація?


Але це була дійсність: справжня життьова дійсність - хижа й жорстока, як зграя голодних вовків. Це була дійсність безвихідна, неминуча, як сама смерть.


...Але, може, це помилка?


Може, треба інакше зробити?


- Ах, це ж боюнство, легкодухість. Єсть же певне життьове правило: еrrаrе humanum est. Чого ж тобі? Помиляйся! і помиляйся саме так, а не так!.. І які можуть бути помилки?


Воістину: це була дійсність, як зграя голодних вовків. Але це була й єдина дорога до загірних озер невідомої прекрасної комуни.


...І тоді я горів у вогні фанатизму й чітко відбивав кроки по північній дорозі.


...Мовчазна процесія підходила до бору. Я не пам'ятаю, як розставляли черниць, я пам'ятаю:


до мене підійшов доктор і положив мені руку на плече:


- Ваша мати там! Робіть, що хочете!


Я подивився:


- з натовпу виділилася постать і тихо самотньо пішла на узлісся.


...Місяць стояв у зеніті й висів над безоднею. Далі відходила в зелено-лимонну безвість мертва дорога. Праворуч маячів сторожовий загін мойого батальону. І в цей момент над городом знявся рясний вогонь - перестрілка знову била тривогу. То відходили інсургенти,- то помітив ворог.- Збоку розірвався снаряд.


...Я вийняв із кобури мавзера й поспішно пішов до самотньої постаті. І тоді ж, пам'ятаю, спалахнули короткі вогні: так кінчали з черницями.


І тоді

1 ... 68 69 70 ... 141
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сині етюди, Микола Хвильовий», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сині етюди, Микола Хвильовий"