Читати книгу - "Відьми, жерці та інші неприємності, Шаграй Наталія"

- На звіра? Це типу про перевертнів? Нас, що тепер перевертні чекають? – комічно округлив очі невгамовний Зорян.

- Що правда? – стрепенувся  Еміль.

Я тільки очі закотила на таку дитячу безпосередність. Чисто хлопчиська, яким подай невиданого звірка.

- І упирі на кожному кущові сидять, - буркнула собі.

- І вони теж існують? -  наївно повівся Еміль.

- Так! Існують. Комарами називаються. Мені продовжити чи вам і без моєї розповіді весело?

- Продовжуй! – з барського плеча дозволив Зорян.

- Отже, вважається, що ніч цього місяця належить перевертням та вампірам, які виходять на полювання. А решта нечисті влаштовує величний бенкет з людськими жертвопринесеннями.

- Так!!! Я не зрозумів, чого чекати: упирів, перевертнів, іншої нечисті? -  скривив губи Зорян.

- Я, думаю, слід чекати, що хтось візьме близько до серця ці вікові забобони та затіє якусь дурню в ім’я своїх інтересів на шматок м’яса.

- Чого шматок м’яса? – потер він лоба.

- У примітивному суспільстві було два типу сильних людей. Вождь -  це фізично сильний й витривалий за своїх супротивників та шаман – владу котрому надавали люди.  Ці дві людини були при владі. Тобто, у будь-якому випадку, вони обоє мали свій шматок м’яса. Ясна річ, що той хто вкусив солодкий плід влади, то відпускати його з рук не хоче. Час плине, епохи змінюються, а от певні бажання: гарно жити за життя чи продовжити це життя до безсмертя, залишаються. Інакше розмов про вічне життя у нас би не було.

- А що так можна? – насупився, як сич Зорян.

- Вічно жити?- уточнила я.

- Ага! – ствердно кивнув Зорян.

- Сьогодні ми живемо набагато довше, аніж наші предки й, загалом, тривалість життя людини збільшується на два з половиною роки кожне десятиліття. Щоб ви розуміли, середня тривалість життя неандертальця була всього лише 21 рік.  

- І де тут про вічне життя? – з єхидною міною уточнив Зорян.

- Та комусь і цього здається мало і він намагається за допомогою усілякої всячини продовжити своє існування. Про реальні успіхи усього цього мені не відомо.

- Обламала усі мрії…- зітхнув Зорян.

- Ти дорослий хлопчик, спробуй це пережити…

- Ой, тільки без цього ейджизму. Може в мене була ніжненька, рожевенька мрія…

- Ну!!! Наприклад, мученики стають святими і їх пам’ятають віками…- кинула я на нього багатозначний погляд.

- Щось мені така перспектива не заходить, - перекривився він

- Тоді тішимося з того, що маємо.

- Ага! Тішусь, що аж очі вилазять…Але я так і не зрозумів, що з твоїми снами та нашими подальшими діями?

Від цього питання тепер уже я завмерла. А що сказати? Що мені щось там здається? Так я сама в цьому невпевнена. Хоча, здається, що все ж більше схиляюсь до думки, що то таки дуже схоже на мою реальність. І щось мені підказує, що мій таємничий відвідувач жахів, то є брат Еміля. Бо якщо щось виглядає, як качка, крякає, як качка, то це і є качка. Не може ж так сходитися, що дві людини знаходяться десь біля моря та обох їх хочуть принести в жертву?! Чи чого в житті не буває? І, що робити, коли їх двоє? Будь воно неладне! Холери на нього немає!

- Селена!!! – перед очима промайнула рука Зоряна.

- Що? – гаркнула я, на таку настирність.

- Та твої скляні очі трохи піддістали, - буркнув він.

- Це майже, як у фільмі жахів, - вставив і своїх п’ять копійок Еміль, - у героїні такі спочатку очі скляніють, а потім вона по стелі розпочинає бігати.

- О, ось що буває, коли в голові пісок, тирса і бджоли, - огризнулася я й потерла свою голівоньку в якій щось, аж гуло.

- Чого це?! – обурилося дитя TikTok.

- Бо дичина так і сиплеться.

Зорян залився реготом.

- Малий, вона таки взула тебе, - поплескав він по плечах хлопчину. – Запам’ятай, жінка – це завжди сюрприз. І не можна просто взяти й зрозуміти жіночу логіку.

- А вони самі себе розуміють? – обурився Еміль.

- Ти тихо на поворотах, жінок не можна ображати, а то вони можуть і образитися.

- Бісить! – пробурчав собі під ніс Еміль.

Це миле гиркання зосередило на собі усю мою увагу й відкотило трохи від тяжких дум про наближення кривавого місяця. Хоча ці думи, вже як ті упирі, ніяк не можуть залишити цей світ…І злить усе це неймовірно. Вічно ж знайдеться, якась тварина безхромосомна зі своєю шизою і зіпсує усі плани й навіть трішечки життя.  У мене до них одне однісіньке запитання «НАХІБА?» Як ті ідеї, про вічне життя, вічну молодість, розкішне життя на тому світі, вкручуються в голову цим дибіляткам? Так, про це ліпше не думати, я не психіатр, я проста людина, яка швидко проходить стадії: дратує, казить, підриває.

- Зорян, мої сни кажуть, що треба знайти той дім біля моря швидко, бо бути біді.

- Мене вб’ють? – захолола воскова маска на обличчі Еміля.