Читати книгу - "Мої сімейні обставини, Анна Лерой"

Я зупиняюся посеред кімнати і спочатку зовсім не розумію, що мені робити. Мені відверто не хочеться вплутуватися в чергову болісну розмову. Потім знання етикету підказує:

— Ласкаво просимо до земель Флейм, оберіг Ф’юрін, — промовляють мої губи.

Спина трохи згинається, підборіддя опускається в короткому поклоні. Я не присутня тут і зараз, я залишилася в коридорі, розтоптана власним братом. Мій погляд ледь може зосередитися на оточенні. Я повільно, намагаючись не спіткнутися і не хитатися, іду в сторону темного силуету і завмираю в декількох кроках від нього. Західне сонце б'є мені в обличчя, коли я піднімаю очі. Вони сльозяться.

Ні, ці сльози зовсім не через Аміра, я просто вийшла з напівтемряви на світло. Ні, я витримаю цю зустріч. Я не накладу на себе руки. Це не кінець! Адже це не кінець?..

За своїм внутрішнім монологом я не помічаю, що Ф’юрін ні слова не говорить мені у відповідь. Наша остання зустріч закінчилася дивно, мене налякали і власні рішення, і його поведінка. Раптом мої дії принизили його, і він захоче помститися? Він зможе. Адже тепер ми пов'язані.

Ці думки лякають мене, руйнують і так неміцний тонкий кокон самовладання. Я здригаюся всім тілом і злегка відсахуюся від завмерлого чоловіка. І в ту ж мить мені доводиться сховати обличчя, відвернутися. Тому що я не хочу, щоб він бачив мої сльози.

Я чую кроки. Ф'юрін несподівано відходить від мене, звільняючи мені шлях до вікна. Цю відстань я практично пролітаю: так швидко рухаються мої ноги. І тільки вчепившись у підвіконня і втупившись в палаюче червоним кольором місто, я можу перевести подих. Щільне дерево зовсім не піддається під пальцями, цей факт дивним чином дає мені точку опори.

— Ти взагалі-то жива? А то виглядаєш, ніби тебе пережували і виплюнули, — порушує тишу Фьюрін.

Це його голос, я не сплутаю його з іншим, але слова... Здивовано повертаюся. Так, не таких слів я очікувала. Навіть здається, що мені почулося. Але Ф'юрін з серйозним обличчям повторює:

— Це так Ейлін виражається, а я підхопив, як заразу, — він відкидає довгий хвіст волосся за спину і робить повільний крок до мене, ніби намагається підібратися до полохливої тварини. — Ти не подумай. Сукня гарна, ну, і зачіска... Видно, що покоївки намагалися, по-своєму. Але виглядаєш ти моторошно, навіть косметика не рятує. Дуже напружені дні були?

— Так, — я відповідаю невпевнено і вже не знаю, куди дивитися — у вікно або на чоловіка, який повільно наближається. Він робить ще кілька кроків в мою сторону і зупиняється зовсім поруч, можна торкнутися рукою. З жахом уявляю, що зараз йому раптом прийде в голову думка доторкнутися до мене чи й зовсім обійняти. Але Ф’юрін закладає руки за спину і навіть не дивиться в мій бік — тільки в очі моєму ледь помітному відображенню у склі.

— Але я не з цього хотів почати. Загалом, дякую за життя, — трохи хрипко каже він і в наступну мить кланяється мені: виразно нижче, ніж я йому. Це дивно. Я здивована. Але все вказує на те, що дії Ф’юріна — правда, його подяка теж істинна.

— Дякую? — я розгублена, бо це безумовно не те, що я чекала від цієї бесіди. З самого початку розмова вибиває мене з колії, так само, як несподіваний прояв поваги і доброзичливий спокій. Ця чужа за фактом людина раптом звертає на мене більше уваги, ніж Амір, мій рідний брат. Він дійсно уважно дивиться і намагається дізнатися щось про мене.

— Я вже й забув, що знаю такі слова, — хитає головою Ф’юрін. Він відходить від вікна, підсуває до себе одне з крісел і спирається на його спинку ліктями, щоб зручніше стояти:

— Так, я і правда хочу тобі подякувати. Предки мені будуть суддями, я вчинив як ідіот. Це не виправдання, але у мене був складний період. Після смерті дружини я поводився необачно, і на дочку увагу перестав звертати, відсторонився... Радникам особливого діла до моїх переживань немає, аби живий був і з'являвся на нарадах. Так що коли Леонард Флейм надіслав договір, для мене все це здалося грою — дізнатися, наздогнати, спіймати... Навіть дивно, що біль не повернув відчуття реальності...

— А що повернуло? — я жадібно слухаю його. Невже хоч щось з моїх дій було не дарма?

— Ранок, коли я прийшов до тями після невдалої поїздки, став межею, — Ф’юрін на мить ховає обличчя в широких долонях, ніби стирає щось. — Я відчув жах. Адже я насправді вирішив знищити своє життя. Навіщо тоді я жив і відчував? Пробудження було не з приємних. Я зрозумів, як неправильно вчинив з тобою. Зрозумів, що терміново повинен побачити доньку, адже вже чотири роки, як я перестав з'являтися в її житті... Ти мені, можна сказати, очі відкрила на цінність власної шкури і того, що взагалі відбувається навколо. Дуже це огидне, але корисне відчуття — пам'ятати, яким ідіотом був. Хоча все ще не можу зрозуміти: навіщо ти це зробила?

— Була не в собі, втратила глузд, — тисну плечима, і це дійсно так. — Невже ти насправді думав, що я тебе вб’ю?

— Був не в собі, — повертає мені відповідь Ф’юрін і посміхається. Ця посмішка незвичайна — світла, вона ніби орден, який ось-ось мені вручать.

— Я не могла інакше!

— Тепер я це розумію. І прошу вибачити, що змусив робити тебе цей вибір, — він знову схиляє голову, а потім невдоволено обурюється: — Але мені злегка незатишно, що наше знайомство почалося з вкрай дивних обставин. Якщо я правильно розібрався в ритуалі, яким ти мене підтримала, то був використаний обряд Карелл: «і стане його кров твоєї кров'ю, і буде його плоть віддана тобі; і віддаси ти свою вологу і спрагу йому; і приймеш, і передаси своє ім'я». Це ж третє століття з Загрозливих століть! Я і не думав, що хтось ще пам'ятає таку давнину!