Читати книгу - "Бікіні, Джеймс Паттерсон"

Знову й знову цілував я напухлий від синців рот бідолашної Аманди. Якщо кохання й справді щось значить у цьому світі, то з нею не трапиться нічого лихого. З дитиною теж нічого не трапиться. І я невдовзі знову зустріну їх обох.

Та протилежна думка пронизала мене, мов спис. Я можу більше ніколи не побачити Аманду. Можливо, ми бачимося востаннє.

Я витер кулаками очі й побачив, що Менді проходить крізь пропускний пункт. Вона озирнулася, помахала рукою, послала мені повітряний поцілунок, а потім відвернулася й пішла далі.

Коли Менді вже не було видно, я пішов з аеропорту, узяв таксі до вокзалу «Гар дю Hop» і сів на швидкісний поїзд до Амстердама.

Розділ 114

Через чотири години після посадки в Парижі я вийшов із потяга на Центральній станції в Амстердамі, де зателефонував Ван дер Хойфелю з громадського телефону. Перед тим, як виїхати з Парижа, я зідзвонився з ним і домовився зустрітися якомога швидше. Цього разу він спитав мене, чому така поспішність, і тепер я розповів йому:

— Анрі Бенуа прислав мені відео, яке, на мою думку, вам слід переглянути.

Запанувала довга тиша, а потім Ван дер Хойфель дав мені вказівки, як добратися до мосту через Кайзерграхт Канал за якихось кілька кварталів від залізничної станції.

Я зустрів Ван дер Хойфеля під вуличним ліхтарем. Він стояв і дивився у воду каналу. Я упізнав його з того відеосюжету з Копенгагена, де журналюги накинулися на нього, щоб він прокоментував убивство Міке Гельслоот.

Сьогодні на ньому був чепурний костюм із сірого габардину, святкова біла сорочка й чорна, як смола, краватка з шовковистим відблиском. Пробор на його зачісці був такий чіткий, наче його прорізали ножем, і це лише підкреслювало його й без того кутасті риси обличчя.

Я представився йому письменником із Лос-Анджелеса.

— А звідки ви знаєте Анрі? — поцікавився Ван дер Хойфель після довгої паузи.

— Я пишу історію його життя. Його автобіографію. Це Анрі замовив її написати.

— Ви зустрічалися з ним?

— Так, зустрічався.

— Дивно все це. Це він сказав вам, як мене звати?

— У видавничих колах така книга зветься «відверта розповідь». От Анрі й розповів мені все.

Видно було, що на вулиці Ван дер Хойфель почувається надзвичайно некомфортно. Він довго придивлявся до мене оцінюючим поглядом, явно вирішуючи, продовжувати цю зустріч чи ні, а потім сказав:

— Я зможу приділити вам п'ять хвилин. Мій офіс тут неподалік. Ходімо.

Я пройшов за ним через місток до красивого п'ятиповерхового будинку в районі для заможних мешканців. Він відчинив парадні двері й сказав, щоб я йшов першим, і я піднявся чотирма прольотами сходів на горішній поверх. Поки я піднімався, мої надії посилювалися з кожною сходинкою.

Цей Ван дер Хойфель був слизький, як вуж. Будучи учасником «Альянсу», він, безумовно, ніс повну відповідальність за численні вбивства, наче вбив усіх цих людей власними руками. Та хоч яким огидним не був цей архітектор, я потребував його сприяння, і тому мав стримувати свій гнів, приховувати його від нього.

Якщо Ван дер Хойфель зможе вивести мене на Анрі Бенуа, то я отримаю ще один шанс завалити цього психа.

І цього разу я не схиблю.

Голландець провів мене крізь дизайнерську студію — просторе, позбавлене претензійності приміщення, що світилося нефарбованим деревом, склом та сонячними променями. Він запропонував мені незручне на вигляд крісло навпроти себе біля довгого креслярського столу коло високого панорамного вікна.

— Химерно, що Анрі розповідає вам історію свого життя, — мовив Ван дер Хойфель. — Уявляю, що він вам набрехав. Сміхота та й годі.

— А наскільки смішним вам здасться ось це? — спитав я, завантажуючи свій переносний комп'ютер. Повернувши його екраном до голландця, я натиснув кнопку «Play», щоб він побачив останні хвилини життя Джини Працці.

Не думаю, що голландець уже встиг побачити це відео, але поки воно йшло, вираз його обличчя жодного разу не змінився. Коли кліп скінчився, він сказав:

— Смішно те, що він… мені здається… що він кохав її.

Я натиснув кнопку «Стоп», і Ван дер Хойфель запитально зазирнув мені у вічі.

— До того як стати письменником, я був копом, — сказав йому я. — Наскільки я розумію, Анрі робить зачистку. Тобто вбиває людей, які знають, хто він такий. Допоможіть мені знайти його, пане Ван дер Хойфель. Я — ваш найкращий шанс залишитися живим.

Розділ 115

Ван дер Хойфель стояв спиною до високого вікна. Його довгаста тінь упала на жовтувато-білий стіл, а над його головою вечірні промені утворили німб.

Узявши пачку цигарок із шухляди, він запропонував мені одну, а потім закурив сам. І сказав:

— Якби я знав, де його знайти, то проблема давно уже відпала б. Але Анрі має геніальний талант безслідно щезати. Я не знаю, де він зараз. І ніколи не знав.

— Попрацюймо над цим разом, — запропонував я. — Обміркуємо якісь ідеї. Мусить бути щось таке, що ви знаєте і що здатне вивести мене на нього. Я знаю про його ув'язнення в Іраку, але «Брюстер-норт» — це приватна компанія, щільно замкнена й непроникна, як підвал. Мені відомо про його знайомого в Бейруті, який займається підробкою документів. Але не знаючи імені цього чоловіка…

— О, та це вже не абищо — для початку, — розсміявся Ван дер Хойфель. То був поганий сміх, бо йому й справді стало смішно: я здався йому несерйозним. — Він — психопат. Невже ви його