Читати книгу - "Поза межами болю - збірка, Йосип Васильович Турянський"

На те зауважив Юрко Шумський:

— Звірина має часом більший розум від людини.

Прокіп Шкраба запитав:

— А тепер скажіть мені, чому мій пес так любив кури їсти?

— Бо був голодний.

— Але ж де голодний? Я ж його годував, як бог приказав. Я, знаєте, чув таку історію: грішна душа не йде по смерті відразу до чистилища, тільки входить найперше в якусь дуже паскудну звірину, наприклад, у блощицю. Там та душа має своє чистилище й відбуває покуту. І як позбудеться трохи тих своїх гріхів, то входить у трохи делікатнішу тварину, наприклад, у блоху. З блохи входить у вовка, потім у кота, у пса, в вівцю, коли це бабська душа, а в барана, коли хлопська. А з вівці чи барана та душа вже просто йде до неба.

— Напроти чого ж ви так балакаєте, куме, — запитав Луць Семенюк.

— Напроти того, що в моїй собаці, коли він кури їв, не сиділа його власна собача душа, тільки чиясь інша: може, якого економа або піддячого…

На другому кінці стола розмовляли про що інше:

— Тепер людям трошки легше дихається, а знаєте чому? — говорив Прокіп Шкраба, — зарібки у Пруса і в Америці рятують народ.

— Але що буде, як той Прус і Америка, не дай боже, урвуться?

— Що прийде? Нужда, війна, революція, кінець світу, — віщував Андрух Дідух.

Юрко Шумський оглянувся, чи хто його не підслухує та обізвався до сусідів таємничим шепотом:

— А я вже бачу наперед революцію в нашім селі…

— Не може бути! Що ви кажете?..

— Дивіться, — говорив Шумський, — на нашу граф'янку й на Івана, як вони любо сидять біля себе. І дай боже їм найбільше щастя на землі. Але згадаєте моє слово: через ту пару буде революція в селі…

— Ей, куме, ви маячите. Для чого так говорите?

— Я вам кажу: революція розпочнеться вже від завтра. Що ви гадаєте? Адже за таку вродливу панну, як наша граф'янка, напевне, різні графи, барони, князі, а може, й навіть королевичі б'ються. І ви думаєте, що вони спокійні будуть, як довідаються, може, навіть нині, так, напевно нині, що та прекрасна панна граф'янка відбуває нині заручини з хлопським сином? Я певний, що тут близько коло нас один або кілька шпіонів підслухують усе, що тут говориться. А той страйк у пана Гаєвича? Що ви думаєте?.. Це ж початок революції. Го-го! Хто знає пана Гаєвича, а я його добре знаю, пане добродію, той собі всю ту заверенцію з його страйком так розміркує: пан Гаєвич дасть себе живцем порізати та посікти, ніж мав би на макове зерно поступитися й дати робітникам більшу платню.

— Ваша правда, шваґре, — сказав Прокіп Шкраба та додав від себе:

— Але не забувайте такого пункту: у пана Гаєвича така натура, що перше всього він буде старатися порізати й посікти других.

— Ей, куме, наприклад? — затривожився Хведько Мельник, той, що мав вітряк на греблі під селом.

— Він усю свою жовч оберне на панну граф'янку й на Івана Куценка.

— Ніби за що, наприклад? — питав Мельник.

— Ей, куме, вам так мало розпартиції у голові! Хто ж підніс робітникам платню?

— Панна граф'янка, знаю.

— А хто їй поміч дав у тім інтересі?

— Пан Іван Куценко.

— Отож бачите. Тепер я набрав пари в рот і більше не говорю ні мур-мур. Хай ваші голови самі далі штудирують.

— Хай буде, що хоче, — обізвався Панько Дідух, — але я тільки те одно знаю: якби через того пана Гаєвича чи через його посіпаку Пенкальського один волосок упав панні граф'янці або Іванові з голови, то… то… я не знаю, що я зроблю…

— Зробимо всі те саме! — аж крикнув Семен Незаривай.

На те Юрко Шумський:

— Ну, що ж тоді буде? Революція.

VII

Ще сонце стояло з-над два хлопа понад лісом, як мавка вертала додому у товаристві Івана. Обоє ішли не селом, а пастівниками, що великанським півколесом зі сходу входили в село та очаровували око соковитою, буйною зеленню ярин і трав. Обоє хотіли бути самі, щоби могли без перешкоди розказати собі вражіння з сьогоднішніх переживань і висловити, виспівати одне другому чародійну, величаву пісню радості життя й кохання. І дійсно, куди оком не кинь, ніде ні живої душі, бо майже всі люди ще зісталися на празнику. Обоє чули за собою празниковий гамір людей і звуки музики, що невтомно грала й душі веселила. В міру того, як Іван і мавка тонули у зелені, людський голос і музика щораз більше тихли й лиш тоді, як війнув південний вітер і пестливий легіт дунув бадьоріше, радісні оклики людей, голоси скрипок і задоволене простогнування баса нагло ударяли в їхні вуха з старою силою. Та здавалося при тому одночасно, начеб ті щораз то дальші голоси доходили до них із-поза загадкового, примарного серпанку і будили почування, що переносили душу поза межі дійсності, в таємну понаддійсність, у якій душа є в силі в мільйонній частці хвильки пережити невислівні радощі існіння. Тоді людина почувається безмежно малою й безмежно великою, несвідомою й одночасно всевідучою, дрібнесеньким атомом і всесильною істотою, що в собі лучить супротивні кінці безконечності.

І неначе білий, таємний голуб-дух пливе по срібнім океані вічності.

Отак мавці та Іванові здавалося тепер, що вони обоє два малесенькі метелики,