Читати книгу - "Їхня кохана лялька, Алекса Адлер"

І от яким би не було сприйняття ситуації у самого Са-арда, особисто я не можу не відчувати дивного задоволення і трепетного збентеження, коли він за руку веде мене до виходу з харчового відсіку. Раніше ж не робив так. Що змінилося?

Сама не розумію, чому мене так переймає це питання? Чому напружує і навіть лякає власне ставлення до того, що відбувається, до Са-арда та його брата? Чому лякає думка, що брати можуть… ревнувати мене один до одного?

Просто… це ж не зовсім справжня я зараз. Хоч особистість і моя, але ж вона мешкає в ляльковому тілі. І я збираюся за будь-яку ціну повернутися у своє справжнє тіло, на Землю. А вони навіть не люди. Ми такі різні. І їх двоє. І якби навіть я припустилася думки, що між нами може бути щось більше, ніж просто сексуальний зв'язок без зобов’язань… у цього просто не може бути майбутнього.

Вони не зможуть ставитись до мене серйозно. А я не повинна давати волю своїм почуттям. Просто не треба цього. У наших відносин термін всього лиш сорок стандартних діб, висловлюючись їх термінологією. І на більше мені розраховувати не варто. Інакше буде боляче. Втім... підозрюю, боляче мені буде в будь-якому разі.

− Ми ще на орбіті, чи вже відлетіли нарешті від цієї клятої планети? − питаю тихо у Са-арда, щоб знову відволіктися від своїх зовсім не райдужних думок.

− Відлетіли, − чую лаконічну відповідь і задоволено киваю.

− І прямуємо до рідної планети Чарпатчхе?

− Так. Ми уклали угоду, і це створіння повністю виконало свою частину.

− Ясно, − киваю ще раз. − Мені здалося, що вона у своєму коконі ніби впала в сплячку. Це справді так, чи я собі вигадала?

− Хм. Наскільки я зрозумів з пояснення Чарпатчхе, це її стан дійсно схожий на сплячку і призначений для захисту від несприятливого середовища. Але маю сумнів, що вона... проспить всю дорогу, − зауважує мій супутник, прикладаючи руку до панелі біля входу в медвідсік.

− Тобто, розслаблятися не варто, − похмуро бурмочу я.

− Вірно.

Двері майже безшумно від'їжджають убік і я, відпускаючи руку Са-арда, перша заходжу всередину. Погляд одразу прикипає до регенераційної капсули. Шоа-дар все ще спить. Однак коли я підходжу ближче, то через напівпрозору кришку можу роздивитися, що вигляд він має набагато, набагато кращий. З тіла зникли численні рани та садна, а плечі більше не здаються кривавим місивом. На шкірі кольору темної сталі світлим сріблом виділяються рубці, що майже повністю затяглися.

− Вони теж зникнуть, − обіцяє Са-ард, помітивши мій погляд. – Щонайбільше через добу навіть с-с-сліду не залишиться.

Перевіривши фізіологічні показники брата, він починає виводити того зі стану сну. І невдовзі кришка капсули плавно підіймається. Тієї ж миті сріблясті очі Шоа-дара різко розплющуються, а губи згинаються в страшному загрозливому вискалі, оголюючи гострі ікла. І він із розлюченим шипінням блискавичним ривком хапає мене за шию... Точніше, намагається вхопити. Я вже майже відчуваю, як на моєму горлі стискається залізна хватка, але раптом опиняюся зовсім не там, де стояла, і мене швидко закриває собою Са-ард.

− Прийди до тями, брате. Ти в безпеці, на борту наш-ш-шого корабля, − шипить він з не меншою люттю. − Вгамуй свої інс-с-стинкти.

Похитнувшись, я закриваю руками обличчя. Боже… він… він мало не напав на мене. Що йому здалося? Що я одна з тих паличників?

Мене запізніло пробирає дрижаками від пережитого переляку. Навіть зуби доводиться стиснути, щоби не цокотіли. Все-таки реакції цього тіла дуже правдоподібні. Якби я не знала, що воно штучне, точно почала б сумніватися в тому, чи не моє воно насправді.

− Са-ард? – хрипко перепитує Шоа-дар.

Так ніби не вірить до кінця, що все, що відбувається − реальне.

Ховаючись за змієм старшим, я бачу тільки його хвіст, що звивається в капсулі.

− Що відбувається? Я був у полоні. Мене катували… а потім…

− Потім я тебе знайш-ш-шов. І ми вибралися звідти, – вже спокійніше пояснює Са-ард.

− Безодню в горлянку. Точно, тепер я пригадую. Ми забрали ту дивну личинку з другої камери, а потім летіли на джеті. І, здається, я чув голос Ж-шені. Ти що, дав їй доступ до сис-с-стем управління? Чи мені це приснилося?

Ага. Наснилося. Як же. От сексист хвостатий.

− Не нас-с-снилося, − хмикає Са-ард.

− Треба ж. Розкажеш-ш-ш потім, як прийшов до такого несподіваного ріш-ш-шення. А де Ж-шеня зараз?

− Ховається за моєю с-с-спиною, після того, як ти ледь не скрутив їй ш-ш-шию, − не шкодуючи братові почуття повідомляє змій старший.

− Що? Трясця! − хвіст Шоа-дара вивалюється з капсули, ніби намагається дістатися до мене, обвиває мою ногу. І сам на-агар сідає. Нахиляється убік, заглядаючи за спину братові. І вигляд при цьому має дуже винувати. − Маленька, йди до мене.

− А ти зі мною битися більше не будеш? – дивлюся на нього спідлоба. І вже наступної секунди хочу прикусити себе язик, коли бачу, як хмурнішає змій молодший.

− Не буду, Ж-шеня. Я шкодую, що налякав тебе.

От халепа. Ну справді, хіба він винен у тому, що йому кошмари снилися після полону? А зі мною нічого такого страшного не сталося.

− Та гаразд усе. Не переймайся.  Я розумію, що після всього, що сталося, тобі навряд чи приємні сни снилися під час лікування, − бурмочу, зітхаючи. − Я не ображаюся. І не боюсь.

− Тоді підійдеш до мене? − протягує він руку.

− Для цього і прийшла сюди, − заявляю, підіймаючи підборіддя. І рішуче йду до нього, обминаючи Са-арда.

Проігнорувавши розкриту долоню, обіймаю нахабного змія за шию, голосно цмокнувши його в щоку. Притискаюся всім тілом до розгубленого на-агара, зариваючись обличчям йому в шию.

− Я дуже рада, що ти повернувся і тепер у безпеці. І страшенно хвилювалася за тебе. І зовсім не тому, що ви потрібні мені, аби повернутися. Просто… виявляється, мені не байдуже, що з вами.

− С-с-сильно не байдуже? – з хрипким смішком цікавиться Шоа-дар, міцно обіймаючи мене у відповідь і затягуючи до себе на руки.