Читати книгу - "Практична педагогіка, Ксенія Демиденко"

Відкинула  серйозний стос ілюзій,
Став зразу рідним  непомітно  ти,
Перегорнули  разом статус «друзі»,
Ми ближче стали назавжди…

Дванадцятого січня зимові канікули закінчилися, а шкода… Так звикли до свят, а тут на горизонті замаячила найдовша чверть  року. І якби хтось вчитися хотів – інша справа, а коли половина класу катається на величезній гірці, залитій власними силами, а в цей час взагалі -то урок англійської мови, де вчитель зеленіє від образи та злості, а разом із вчителем зеленею і я, - оце  вже не весело!

—    А чо такого? Ми просто покаталися, - опустивши голови, мокрі, як собаки після купання у ванній, двометрові дядьки виправдовувалися  перед директором. Я стояла поряд і не зрозуміла, кому соромно більше?

—    І скільки років діткам, що не накаталися? – цікавився директор, обходячи винних з усіх боків.

—    Шістнадцять, - відповів Рома Маркін. Його спитали – він відповів. 

—    А декому й сімнадцять, - зупиняючись біля Титаренка, оголосив директор.

—    Не соромно, хлопці? – намався соромити директор.

Дорослі діти  здогадалися, що треба вибачитися, пообіцяли більше так не робити, але через п'ятнадцять хвилин знову поперлися на гірку. Ще й мене запросили за компанію.

—    Ви що з глузду з'їхали? Усі  вдома у ваших нерозумних головах? – це моя спроба насварити.
—    Ну й даремно, Соня Костянтинівно, такий кайф губите! А у вас віконечко було, могли б якісно відпочити,  - і гайда улю-лю! Боже, чому ти так мало даєш молодості розуму?

Директор більше не викликав шкідників на «килим», він вчинив, з погляду пересічного учня, підступно та з викликом – просто посипав гірку піском. Особисто взяв відро, набрав у нього піску й притрусив гірку. І кататись на ній уже було неможливо.

Але, як там говориться в казках, ранок вечора мудріший? Так і діти. На ранок нова гра була готова: залазили на дах, ліпили сніжки й пуляли в тих, хто підходив до школи. Весела гра ... була, доки не пульнули в Віолетту Марківну, вчительку історії в п'ятих-восьмих класах.

І знову все по-новій: розмова у директора, мені догана за те, що не стежила за учнями (начебто, там були тільки мої), хід на дах почали охороняти, а потім і зовсім повісили масивний замок (чи надовго?).

Період перемир'я настав під чотирнадцяте лютого, День усіх закоханих. Заморське свято якось різко увійшло в нашу культуру, і дітям воно було до душі. Зранку в школі музика, у всіх чудовий настрій. Біля входу – симпатична поштова скринька (звичайна велика картонна коробка з отвором на кришці), в яку всі бажаючі кидають валентинки – серця. За часів мого учнівства про таке не знали й не чули, а сьогодні діти пишуть любовні зізнання кому хочуть. Якщо таємно, то можна все!
Дивлюся, сидить мій Діма Скворцов і малює на десяти валентинках якісь  послання. Я йому (жартома):

—    А чи не багато одній панночці та й стільки валентинок?

Діма навіть не збентежився:

—    Чого це одній. Це – різним!

Чи визначитися не може, яка більше подобається, чи ще що. Не вникаю. Нехай бавляться. Чим би дитя не тішилося, аби при справі було.

До обіду рознесли всі валентинки. Почався другий етап. Сидить у кутку класу дівчинка – п'ятикласниця. Гіркими сльозами плаче. Запитую:

—    Як звуть? Який клас? Хтось образив?
—    Іра. 5-Б. Ніхто валентинку не надіслав. Хоч би одну-у-у-у-у.

Спочатку вирушила в учительську, знайшла журнал 5-Б класу і за списком відшукала Іру. Слава Богу, з таким ім'ям у класі дівчинка одна, Іра Василенко. Іду до педагога-організатора, знаходжу ящик з валентинками, пояснюю, що, мовляв, просив один хлопчик Ірині Василенко з 5-Б класу передати валентинку, а я забігалася й забула. Витягую своїх штук сорок, знаходжу гарненьку й велику, там все одно текст шаблонний, кому завгодно підійде, й прошу вручити дитині. Все, додому дівча йде щасливе. І щастя, і біда з цими валентинками.
Педагог-організатор упродовж дня проводить конкурсний марафон. На кожній перерві класи з ентузіазмом виконують запропоновані завдання: відгадують веселі загадки, вигадують рядки віршів, співають пісні, у яких зустрічається слово «любов». Перемагає 6-А клас. Адже справжні знавці й поціновувачі кохання. Всі задоволені! З Днем Святого Валентина!

Не встигло відгриміти чотирнадцяте лютого, як на порозі  двадцять третє лютого – День Захисника Вітчизни! Звучить гордо. Дівчатка вітають хлопчиків, а ті ходять павичами по школі, навіть не мріючи служити в армії – не модне нині таке явище.

На великій перерві обирали богатиря школи: хлопці змагалися у стрибках, бігу, віджиманнях, перетягуванні канату. З горем навпіл вибрали богатиря – ніхто й не сумнівався, що ним стане Кондрашов Віталік із 11-Б. Там однієї ваги сотня кілограмів. Маленька медалька з шоколаду, обгорнута в жовту фольгу на шиї такого здоровила здавалася дитячою та не серйозною. Набагато серйознішою була дискотека, яку влаштували після уроків. За наказом директора всі класні керівники старших класів мали бути присутніми як чергові (раптом що трапиться!), тож і мені довелося взяти участь у цьому дійстві.
– Годину точно буде спокійно, тож не сильно напружуйтесь, Софіє Костянтинівно, – попередила Розаліна Павлівна, класний керівник 11-А. - Це вони потім попруться до туалетів випивати. Ось тоді стежити й почнемо. А зараз можете схопити першого кавалера, що попався, і потанцювати. Потім буде не до цього.

– Ні, я не хочу танцювати. Занадто гучна й галаслива музика, - відповіла я. Збрехала, бо танцювати мені хотілося, але зовсім зрівнятися з натовпом старшокласників я не була готова. І тут, як за помахом чарівної палички, звідкись виріс учитель музики Григорій Леонідович. У старших класах музики вже не було, тому він не викладав, а отже, міг і не бути присутнім на дискотеці. Чому прийшов? Невже танцювати?

Тільки я задалася таким питанням, одразу ж просвітила Жанна Григорівна:

- Як же без Григорія? Не розумію я його, чи енергією від натовпу харчується, чи симпатія тут десь його відтанцьовує?  Велелюбний чоловік. Тридцять п'ять років, три роки як дружина померла. Разом із матір'ю виховує доньку. Наступного року до першого класу піде дівчинка.
І тільки Жанна Григорівна видала мені все це досьє, як Григорій Леонідович  опинився поруч і наполегливо почав запрошувати потанцювати. Ну, не  із старшокласниками ж танцювати? Я погодилася, й ми вирушили танцювати під модну енергійну музику. Після танців він вирішив мене не полишати, а навпаки – розважати своєю компанією. Григорій Леонідович виявився дуже цікавим співрозмовником, тому ми з ним говорили про життя, про школу. Він розповідав, як колись навчався у своїй школі, жартував і веселив мене смішними шкільними історіями, як тільки міг. Але в той же час я не забувала поглядати за своїми основними «пакостниками», які могли будь-що вчудити.
Час підходив до дев'яти, а це означало, що скоро дискотека мала закінчитися й можна було нарешті спровадити всіх по будинках і самій піти додому.