Читати книгу - "Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак"

чолі впізнали в Якубі зниклого близько року тому шабес-гоя. Ба підтвердив це навіть зять Рубіна, Абрам Тінтенфас, який Шелі ніколи раніше не бачив, бо одружився із Зоєю Кольманівною лише цієї весни. Якубу дозволили навіть знову зайняти гойхауз, але він не захотів: ледве увійшов усередину, як зашуміло в нього в голові від не своїх спогадів, і якусь мить здавалося, що підлога розквітає маками.

Усередині, зрештою, витав дух гнилизни, тому він тимчасово вибрав сіно в стодолі. Також і тому, що там він нікому не заважав, бо до гойхауза доньки старого Рубіна весь час зносили то халу з родзинками, то ругелахи[13], то чай з гвоздикою і сушеними сливками, дуже гидкий; так наче він був віддавна зниклим кузеном, а не наймитом.

Пан Богдан Винярський вирушили в округ вже на четвертий день, спершу обжершись і напившись, без оплати, ясна річ, бо пани такими приземленими справами не переймаються.

У домі Кольманів жалоба тривала майже квартал. Кольманова багато разів просила Якуба, аби той показав, де поховав Рубіна, щоб мати змогу хоч мацеву поставити, але Шеля відкараскувався й казав, що не пам’ятає. Абрам Тінтенфас, якому спішно було перейняти оренду після тестя, нарешті привіз найкращого каменяра аж із Бартного за Горлицями й наказав зробити надгробок, наче для самого рабина, аби тільки примусити стару замовкнути. Як сприйняли це доньки, важко сказати, бо то були тільки доньки, і ані Якуб ними не переймався, ані тим паче Абрам.

Звістка про повернення Якуба облетіла довколишні села, і кілька молодих хамів завітали до нього з горілкою. Кожен дуже цікавився, що з ним діялося впродовж останнього року, то він тут же вигадав, що був розбійником у Бескиді. В пам’яті у нього товклися предивні образи підземного світу, змій, померлих та інша несосвітенна бридня. Він відкидав їх, бо у вигадуванні треба знати міру. Розбої, зрештою, подобалися слухачам незрівнянно більше. Усі як один також впізнавали в ньому Шелю, який тільки, як казали, змужнів, подорослішав, нарешті став чоловіком, і вуса виросли в нього гарні, майже панські.

Через день після того, як прибився до Кольманової корчми, вибрався Якуб до двору в Седлиськах. Бачачи, що він тиняється садом і зазирає у вікна, наглядач Михаїл нацькував на нього собак. Пси, гарні гончаки з підпалинами, яких він виховував із щенячого віку і з якими, бувши Вікторином Богушем, не раз полював на кабанів, також не впізнали його, як можна було втямити з їхнього дикого гавкоту й клацання зубами.

Цього вистачило. Відомо, що люди, як люди — тупе й лукаве бидло. Але пси розумні й свого завжди впізнають, хоч би не знати скільки часу минуло. Тож хто він такий?

Умощувався тоді Якуб на скирті сіна, пив пейсахівку просто з пляшки й відчував, як із кожним ковтком входить у його тіло вогонь і гнів. І той вогонь і той гнів проростали в нього десь за грудниною, набухали в ньому й обплітали зсередини, і йому здавалося, що замість кишок у нього колючий дріт, а замість крові в жилах — рідкий свинець. Тож пив. Але горілкою пожежі не загасиш, навпаки: від горілки вогонь вибухає ще більшим полум’ям.

Якось зайшов до нього Абрам Тінтенфас.

— А рахунок то ви, пане Якубе, коли сплатите?

Якуб отетерів, але не через дикцію та вимову Тінтенфаса, а тому, що теми грошей ніколи для нього не існувало. Гроші були для того, щоб ними переймалися найгірші люди — хлопи, жиди чи економ. І він не збирався змінювати цього.

— Коли сплатимо, тоді сплатимо. Може, як розбійничати піду. А зараз принеси мені щось з’їсти, бо я голодний. І не мороч мені більше голову.

Ну, то молодий Абрам вклонився й вийшов. Бо Шеля мав щось дуже лихого на дні очей, і Абрам не хотів у те лихо занурюватися. Ну, розбійник і розбійник. Уся родина Кольманів, мабуть, замислювалась, чи не було Якуба серед тих бескидників, які позбавили життя старого Рубіна. Абрам, однак, вмів рахувати, і вийшло йому з тих рахунків, що старий Кольман так чи інакше вже перебуває у лоні Авраама, хай би хто його вбив, а справжній розбійник у корчмі притягає хамів і хамок з околичних сіл, а кожен хам і кожна хамка залишає в господі пару грошів. Навіть якщо розбійник щось з’їсть і вип’є при цьому, то гешефт і так крутиться, і Абрам повторював своїй Зойці, що він тій курці не обріже золотих яєць.

Сам Якуб розумів, однак, що довше він у такій невизначеності існувати не може. Почав зникати на кілька ночей поспіль, хоча осінь була вже пізня й кусала холодним, вологим туманом.

Якось він повернувся в товаристві двох підозрілих типів, які навіть не зняли з голів широких капелюхів, хоча в корчмі панували задуха й жарота. Сам Шеля мав на собі довгий чорний плащ до землі, пообшиваний торочками на жидівський штиб. Приблизно в той самий час кудись зник Мехес Плюм, якого називали Маймонідесом. Маймонідес був мешугене, тобто вар’ят, і жив із роз’їзної торгівлі Талмудами. Казали тоді, що Якуб убив Маймонідеса, а бандити, які товаришили йому, були чортами, бо ж відомо, що кожен жид носить із собою по два чи три таких, схованих у бороді, під шапкою або в пейсах.

Розсудливіші або менш п’яні відмахувалися від тої бридні погордливим пирханням. Відомо, що з продажу Талмудів або казок не проживеш, а Плюм здох, мабуть, від нужди й голоду, або пси його з’їли, бо пси на кістки дуже ласі, ну а Маймонідес був — сама шкіра й кістки. Але інші знали своє.

Якось так на Всіх Святих почав теж Якуб учащати до Рузі Ходорової. Власне кажучи, це Рузя перша до нього внадилася, але де це бачено, аби баба бігала до хлопа. А особлива баба поважна й заміжня.

Спершу Рузя не дуже Якубові подобалася. Баба як баба. З трохи квадратною мордою, трохи завеликою дупою, з міцними руками з короткими пальцями. Але одного вечора побачив він, як Рузя п’є горілку — не як баба, дрібними ковточками, але одразу, одним ковтком, як хлоп, і як сміється при цьому, а голос мала хрипкий і низький. Навіть дрож пройняв Якуба, хоч це й не він пив ту горілку, а Рузя.

Як там з ними було, різне розказують. Але ще до того, як дикі гуси відлетіли на південь, почав Шеля заходити до Ходорів на обіди та на вечері, і Рузя вертілася біля нього