Читати книгу - "Інститут"

— Не знаю, маю я до вас претензії чи ні. Час покаже. У нас тут добра команда. Маленька, але добра. Ми працюємо дружно, як один. А ви — просто якийсь чоловік, що зайшов сюди з вулиці й став до нас на роботу. Люди в місті жартують про нічних патрульних, та Ед був справж­ній молодець, не звертав уваги на всі ті насміхи. Це важлива робота, особливо в містечку з таким нечисленним поліцейським управлінням.

— Унція застережних заходів врятує від фунта проб­лем, — мовив Тім. — Так мій дід казав. Він був нічним патрульним, офіцерко Ґалліксон. Саме тому я найнявся на цю роботу.

На цих словах Венді наче трохи розтанула.

— Щодо табельного годинника погоджуюсь, він архаїчний. Але звикайте — ось і все, що я маю вам сказати. Нічний патрульний — аналогова посада в наш цифровий вік. Принаймні в Дюпреї.

10

Невдовзі Тім зрозумів, що вона мала на увазі. Він, по суті, став патрульним копом зразка 1954 року, хіба що без пістолета і навіть без гумової палиці. Арештовувати він теж права не мав. Кілька великих міських фірм поставили собі пристрої системи безпеки, але більшість маленьких крамниць такої технології не мали. У таких закладах, як «Крамниця Дюпрея» та «Аптека Оберґа», він перевіряв, чи горять зелені вогники сигналізації та чи немає ознак незаконного проникнення. Коли ж підходив до менших магазинів, то смикав дверні ручки, зазирав у шибки і за звичаєм тричі стукав. Інколи Тім отримував відповідь — помах чи кілька слів, але в більшості випадків відповіді не надходило, і це було добре. Тім ставив крейдою відмітку й рухався далі. На зворотному шляху він проводив ту саму операцію, тільки вже стираючи відмітки. Сам процес нагадував йому старий ірландський анекдот: «Як дістанешся туди першим, Педді, зроби крейдою позначку на дверях. А як я дістанусь туди першим, то зітру». На перший погляд, позначки не мали жодного практичного призначення, то була звичайна традиція, що численними поколіннями нічних патрульних сягала, певно, аж періоду Реконструкції[19].

Завдяки одному з помічників шерифа, що також працював на пів ставки, Тім знайшов собі пристойне житло. Джордж Беркетт розповів, що в його матері є маленька мебльована квартира над гаражем і вона може задешево ту квартиру здавати, якщо Тіма це цікавить.

— Усього дві кімнати, та досить непогані. Там пару років жив мій брат — іще до того, як переїхав у Флориду. Найнявся там у парк розваг від «Юніверсал», що в Орландо. Пристойно заробляє.

— Молодець.

— Так, але й ціни вони там правлять у Флориді… фух, захмарні. І мушу тебе попередити, Тіме, що як ти винайматимеш квартиру, то щоб музику гучно по ночах не слухав. Мама не люблять музики. Мамі навіть не подобалось Флойдове банджо, а він грає так, що аж піджак завертається. І вони добряче за те сварилися.

— Джордже, я нечасто буватиму вдома по ночах.

Офіцер Беркетт, років двадцяти п’яти віку, був добродушний і веселий, однак не обтяжений вродженим інтелектом. Він просяяв:

— Точно, а я геть про це забув. Менш із тим, там стоїть маленький «Керрієр» — не дуже потужний, та холодитиме так, що можна буде спати — Флойд принаймні міг. То шо, цікавить?

Тім зацікавився, і хоча вікнотрус і справді багато не видавав, та ліжко виявилося зручним, вітальня — затишною, а душ не крапотів. Кухня складалася тільки з мікрохвильовки й електроплитки, але Тім усе одно переважно харчувався в ресторанчику «Бев», тож із цим проблем не було. Та й кращу орендну плату важко було знайти — сімдесят на тиждень. Джордж змалював зі своєї мами мало не дракона, проте місіс Беркетт виявилася старою добрякою з таким сильним південним акцентом, що з її слів Тім розумів лиш половину.

Інколи вона лишала в нього під дверима загорнутий у провощений папір шматок кукурудзяного хліба чи пирога. То наче не орендодавця була, а фея з краю Діксі[20].

Норберт Голлістер зі щурячим об­личчям, власник мотелю, виявився правий щодо «Сховів і складів Дюпрея». Там постійно бракувало робочих рук, і там постійно когось наймали. Тім здогадувався, що в таких місцях, де фізична праця оплачується найменшою дозволеною законом погодинною ставкою (у Південній Кароліні вона становила сім із чвертю доларів), висока плинність кадрів — типове явище. Тім пішов до бригадира Вела Джарретта, який постановив йому робочий графік у три години на день, починаючи з восьмої ранку. Таким чином, у Тіма був час перекусити і привести себе до ладу після нічної зміни на патрулюванні. Тож, на додачу до своєї опівнічної діяльності, він знову щось завантажував і розвантажував.

Так влаштований світ, казав Тім сам собі. Так влаштований світ. І це лиш тимчасово.

11

Пробавляючи час у цьому маленькому південному місті, Тім Джеймісон запав у заспокійливу рутину. Він не мав наміру лишатися в Дюпреї до кінця життя, але розглядав перспективу лишитися там на Різдво (може, навіть поставити малесеньку штучну ялинку у своїй малесенькій квартирі над гаражем), а то й до наступного літа. Дюпрей було важко назвати культурною оазою, і він розумів, чому більшості дітлахів до чортиків кортіло втекти від цієї монохромної нудьги, але Тім у ній просто розкошував. Він також розумів, що з часом це зміниться, але наразі його все влаштовувало.

Підйом о шостій вечора, вечеря у «Бев», інколи на самоті, інколи з одним із помічників шерифа, нічне патрулювання протягом наступних семи годин, сніданок у «Бев», керування автонавантажувачем на «Сховах і складах Дюпрея» до одинадцятої, сендвіч із колою чи солодким чаєм у затінку залізничного депо, повернення до апартаментів місіс Беркетт, сон до шостої. У вихідні Тім інколи спав по дванадцять годин поспіль. Він читав юридичні трилери Джона Ґрішема, проковтнув усю серію «Пісні льоду й полум’я»[21]. Він був великим прихильником Тиріона Ланністера. Тім знав, що за книгами Мартіна знято телесеріал, але не відчував потреби його дивитися, бо всіма необхідними драконами його забезпечувала фантазія.

Під час служби в поліції він познайомився з нічним боком Сарасоти, який так само відрізнявся від денного життя в цьому курортному, сонячному, приморському місті, як містер Гайд від доктора Джекілла. Нічний бік був часто-густо огидний, а інколи й небезпечний, і хоча Тім ніколи не опускався до використання паскудного поліцейського сленгу щодо мертвих наркоманів чи скривджених проституток — ЛНП, або «люди не постраждали», — десять років служби в правоохоронних органах зробили з нього циніка. Деколи (а як тобі прислівник «часто» — казав Тім сам собі, коли хотів бути чесним) він приносив ці емоції додому і домішував їх до тої кислоти, що роз’їдала його шлюб. Тім гадав, що саме через ці емоції він також відкидав ідею завести дитину. Забагато зла в цьому світі. Забагато небезпечних ситуацій. І алігатор на гольф-корті — не найгірша з них.

Коли він тільки влаштувався нічним патрульним, то й подумати не міг, що в містечку на п’ять тисяч п’ятсот мешканців (більшість із яких жили в поблизькій сільській місцевості) може відбуватися якесь нічне життя, але в Дюпреї воно було, і з часом Тім збагнув, що воно йому до