Читати книгу - "Небо сингулярності, Чарлз Строс"

Поки що він досить удало грав роль недалекого й трохи язикатого чужопланетного інженера, що підписав двотижневий контракт на проведення модернізації рушіїв лінійного крейсера «Владар Ванек», але ніяк не міг приступити до виконання своїх обов’язків через бюрократичну тяганину. Насправді, ця роль йому настільки пасувала, що він побував усередині Василіска і вийшов звідти живим.

От тільки йому навряд чи вдасться цей номер повторно, якщо там дізнаються, на кого він працює по-справжньому.

— Гадаєте, він — шпиг? — поцікавився прокуратор-стажист Василій Мюллер.

— Наскільки я розумію, то ні. — Громадянин тонкогубо всміхнувся помічнику, і шрам-ниточка над лівим оком скривився в сатанинських веселощах. — Якби я мав докази, що він шпигує, то він би вже перекваліфікувався на колишнього вивідувача. Грубо кажучи, колишнього зусебіч. Але я питав тебе не про це.

Він прохромив підлеглого особливим поглядом, який беріг для студентів-тугодумів:

— Поясни мені, навіщо я його відпустив.

— Бо… — стажист знітився. Він тут на практиці от уже шість місяців, менше року тому закінчив гімназію та вийшов з-під опіки своїх учителів, і це було видно. Досі підліток, білявий, голубоокий, до болю невправний у спілкуванні будь-якого роду: як і більшості розумних вихідців з елітних пансіонатів, йому була притаманна зашкарублість мислення. Неофіційно Громадянин вважав її поганою рисою, принаймні для агента охранки; саме цю зашкарублість доведеться якось перебивати, якщо вже робити з нього путящого співробітника. З іншого боку, здається, хлопчина пішов розумом у батька. От якби йому ще батькової гнучкості, та без домішок бунтарства, з нього був би першокласний оперативник.

Помовчавши хвилину, Громадянин підказав:

— Це неприйнятна відповідь, юначе. Давай іще версії.

— Ви його відпустили, бо в нього язик без кісток і де б він не подався, нам буде простіше виявляти, хто дослухається до його базікання?

— Уже тепліше, але не геть вірно. Мене інтригують твої перші слова. Чому ти вважаєш, що він не шпигун?

До Василія довго доходило, і всі його спроби дати раду з розворотом думки Громадянина на сто вісімдесят градусів завдавали практично фізичного болю.

— Він забагато говорить, правда, пане Громадянине? Хіба шпигуни можуть аж настільки привертати до себе увагу? Це ж не в їхніх інтере­сах. Ну, й знову ж таки, флот найняв його за контрактом для роботи на кораблі, побудованому його ж компанією, то навіщо їм шпигувати за ним через власного інженера? Професійним диверсантом він також не може бути. Професіонал не став би молоти язиком у готельному барі. — Помічник зупинився з ледве помітним виразом задоволення своєю відповіддю.

— Непоганий хід думок. Шкода тільки, не можу з ними погодитися.

Василій аж роззявив рота:

— Хіба ж ви не сказали, що він не… — Раптом юнак затнувся: — Хочете сказати, він переграє, намагаючись довести, що не шпигун? Навмисне привертає до себе увагу в барах? Сперечається на політичні теми? Займається всім, чим не повинен справжній шпигун? Ніби хоче притлумити будь-які підозри?

— Чудова відповідь! — кивнув Громадянин. — Ти вчишся думати як куратор! Зверни увагу, я жодного разу не сказав прямо, що не вважаю Спрінґфілда шпигуном. Але й не стверджував протилежного. Він може ним бути і рівною мірою може ним не бути. Мене задовольнить лише остаточна відповідь на це запитання, якою б вона не була. Зрозумів?

— Хочете, щоб я довів протилежне? — У Василія вже очі рогом лізли на лоба від спроб зрозуміти хід думок Громадянина. — Але ж це практично неможливо!

— Саме так! — Громадянин поплескав юнака по плечу й усміхнувся тонкими губами. — Доведеться шукати способів перетворити протилежне на явне, еге ж? Це буде вашим завданням на найближче майбутнє, молодший прокураторе Мюллере. Вам доведеться довести, що наш дратівливий ранковий гість не шпигун, або ж назбирати достатньо доказів для його арешту. Давайте! Тут хтось іще тиждень тому розпускав нюні, мовляв, кортить вибратися з цієї темниці і хоч краєм ока поглянути на столицю. Маєш тепер свою нагоду. Крім того, коли вернешся, подумай про історію, яку розкажеш тій спідниці, за якою волочишся з першого дня свого перебування тут!

— Це… велика честь для мене! — відказав неабияк спантеличений Василій. З нього, свіжоспеченого випускника гімназії, ще не пообтріпувався світоглядний глянець, і тому юний офіцер іще відчував святобливий страх перед Громадянином. — Дозвольте звернутися, пане Громадянине? Але чому я? Тобто чому зараз?

— Тому що прийшов час навчитися чомусь новому, а не протирати штани за протоколами засідань комітету. — Очі Громадянина зблиснули за скельцями окулярів; його вуса тремтіли аж до напомаджених кінчиків. — Зараз геть усім офіцерам доведеться нести повний тягар своїх обов’язків, і я сподіваюся, завдяки аналізу нескінченних рапортів у тебе з’явилося бодай приблизне уявлення про суть твоєї роботи. Час уже й себе перевірити, правда? Можу додати, що твоє завдання несе не так уже й багато ризиків. Я ж тебе не по душі революціонерів відправляю, ха-ха-ха. По обіді перейдеш на другий підрівень, отримаєш інструкції з оперативної роботи. Завдання почнеш виконувати із завтрашнього дня. А вже післязавтра вранці на моєму столі повинен лежати перший рапорт. І так кожного дня! Покажи мені, на що здатний!

Наступного ранку Мартіна розбудив безапеляційний стук у двері:

— Телеграма для добродія Спрінґфілда! — вигукнув кур’єр.

Мартін накинув халат і прочинив двері. Всередину йому пропхнули телеграму, він швидко поставив автограф, видобув її вміст і передав підписаний конверт назад. Заспаний, із закислими очима, він підійшов до вікна, щоб прочитати повідомлення, і відчинив віконниці. Мартіна приємно здивувала затверджена віза, він пройшов перевірку для допуску на військові