Читати книгу - "Печера ідей, Хосе Карлос Сомоса"

__________

** Незалежно від їхнього значення в розмові двох героїв твору, фрази «За словами завжди криються ідеї…» і «лише вони важать» мені видаються повідомленням від автора, яким він прагне підкреслити наявність ейдезису. Монтал, схоже, як завжди, нічого не помітив.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Геракл кивнув.

— Я чув про Академію і трохи знаю Платона, — сказав він. — Хоча, мушу визнати, останнім часом рідко його бачу…

— Не дивно, — відповів Діагор. — Він дуже зайнятий: пише нову книжку своїх «Діалогів», про ідеальну державу. Але я прийшов поговорити не про нього, а про… про одного з моїх учнів — Трамаха, сина вдови Етіди, юнака, якого кілька днів тому загризли вовки… Тобі відомо, про кого йдеться?

Вираз Гераклового м’ясистого обличчя, тьмяно освітленого каганцем, не змінився. «Отже, Трамах навчався в Академії, — подумав він. — Саме тому Платон прийшов висловити співчуття Етіді». Він знову кивнув і сказав:

— Я знаю його родину, але мені не було відомо, що Трамах навчався в Академії…

— Навчався, — підтвердив Діагор. — І був здібним учнем.

Геракл сплів головки своїх товстих пальців і запитав:

— І та загадка, з якою ти прийшов до мене, пов’язана з ним?

— Безпосередньо, — відказав філософ.

Геракл на якусь хвилю замислився, а тоді махнув рукою.

— Гаразд. Розкажи мені якнайкраще, а тоді подивимося.

Порожній погляд Діагора з Медонту прикипів до обрисів гостроверхої голівки вогника, що палахкотів на кінці ґнота, а з філософових уст тим часом злущувалися слова:

— Я був його головним ментором і пишався ним. Трамах володів усіма тими благородними чеснотами, що їх Платон вимагає від учнів, які прагнуть стати мудрими хранителями міста: він був таким вродливим, яким може бути лише той, кого благословили боги; умів розумно вести дискусію, а запитання його завжди бути посутні; поведінка його була зразкова, дух бринів у гармонії з музикою, а струнке тіло набуло бездоганної форми завдяки вправам у гімнасії[21]… Трамах ось-ось мав дійти повноліття й умирав з нетерплячки послужити Афінам у війську. Хоч мене й брав жаль на думку, що він незабаром покине Академію — адже я високо його цінував, — та серце моє раділо, бо його душа знала все, чого я міг навчити, і була цілком готова пізнати життя…

Діагор замовк, не відриваючи погляду від спокійного коливання вогника. Відтак утомленим голосом мовив далі:

— А тоді, приблизно місяць тому, я став помічати, що діється щось дивне… Трамах видавався чимось стурбованим. На лекціях він був неуважним: прихилившись до найдальшої від дошки стіни, він здавався відстороненим від решти своїх товаришів, байдужим до лісу рук, що здіймалися, наче голови на довгих шиях, коли я запитував щось. Немовби знання перестало його цікавити… Спершу я не хотів надавати надмірного значення такій поведінці: у цьому віці, як тобі відомо, проблеми виникають часто, а зникають легко і швидко. Однак байдужість Трамахова не минала. Ба навіть посилювалася. Він раз по раз пропускав навчання, не з’являвся в гімнасії… Деякі його товариші також помітили цю переміну, але як пояснити її, не знали. Може, він занедужав? Я вирішив поговорити з ним наодинці… хоча далі вважав, що його проблема якась незначна… можливо, любовного характеру… ну, ти розумієш… це часто трапляється в такому віці… — Геракл здивувався, помітивши, що Діагор зашарівся, наче підліток. Філософ натужно ковтнув слину, а тоді повів далі: — Одного дня, у перерві між навчанням, я застав його самого в гаю біля статуї Сфінкса…

Юнак стояв серед дерев напрочуд тихо. Могло здатися, ніби він розглядає кам’яну голову жінки на лев’ячому тілі з орлиними крилами. Одначе хлопець уже тривалий час не рухався, сам схожий на статую, і це вказувало на те, що думками він десь далеко. Коли чоловік застав його, він стояв, ледь схиливши голову, руки опущені по боках, а п’ятки зведені докупи. Сутеніло, і надвечір’я було холодне, але хлопчина мав на собі тільки легку й коротку, як спартанські хітони, туніку, що маяла на вітрі, оголюючи білі руки та литки. Каштанові кучері були перев’язані стрічкою, а взутий він був у гарні шкіряні сандалії. Зацікавлений чоловік підійшов, і юнак, помітивши його, обернувся.

— А, учителю Діагоре. Ви тут…

Він рушив, збираючись іти геть, але чоловік озвав його:

— Стривай, Трамаху! Я саме хотів поговорити з тобою наодинці.

Юнак став, світячи голими плечима, а тоді спроквола обернувся. Чоловік помітив напруженість його донедавна м’яких рухів і, прагнучи виявити приязність, усміхнувся, щоб заспокоїти юнака.

— Ти не змерз? Прохолодно, а ти так легко вбраний…

— Я не відчуваю холоду, учителю Діагоре.

Чоловік лагідно погладив хвилястий обрис м’язистої лівиці учня.

— Ти певен? Твоя шкіра — як лід, мій хлопчику… і ти, здається, тремтиш.

Він підійшов іще ближче й, підохочений тою прихильністю, яку відчував до юнака, м’яким, майже материнським рухом відгорнув каштанові кучері йому з чола. Уже вкотре він замилувався вродою бездоганного обличчя, красою очей медової барви, що, кліпаючи, дивилися на нього.

— Послухай-но, синку: я і твої товариші помітили, що з тобою щось відбувається. Останнім часом ти сам не свій…

— Ні, учителю, я…

— Послухай, — м’яко, але настійливо урвав його чоловік. Він ніжно провів рукою по досконалому овалу юнакового обличчя й делікатно, немовби чашу зі щирого золота, узяв його підборіддя. — Ти мій найкращий учень, а вчитель добре знає свого найкращого учня. Ось уже майже місяць тебе наче нічого не цікавить, ти не береш участі в навчальних бесідах… Зажди, не перебивай мене… Ти віддалився від своїх товаришів, Трамаху… Це очевидно, що з тобою щось коїться, хлопчику. Лише скажи мені, у чому річ, і, присягаюся богами, я зроблю все, щоб тобі допомогти, а снаги мені стане багато. Я нікому не розповім, якщо не хочеш. Даю тобі слово. Але довірся мені…

Широко розплющені (можливо, навіть занадто широко) юнакові карі очі пильно дивилися на чоловіка. На мить запала тиша, а тоді хлопець поволі ворухнув рожевими вустами, вологими й холодними, немовби збирався щось сказати,