BooksUkraine.com » Детективи » Кременецький звір 📚 - Українською

Читати книгу - "Кременецький звір"

164
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Кременецький звір" автора Сергій Карюк. Жанр книги: Детективи. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 6 7 8 ... 57
Перейти на сторінку:
мене тут корчма для волоцюг, — сплюнув Карась. — Тепер ти зрозумів, чого на тебе всі дивилися вовками? Тут такий люд настрахопуджений, що скоро всіх чужих хапатимуть і вбиватимуть...

— Чого?

— Бо це не перша смерть, от чому! Як ти від ката втік, почалося. Почали люди зникати. То один, то інший. Заможні купці, міщани, орендатори. Поміж людей про вовкулака говорять, а Сангушки, старости наші, вже й не знають, що робити. Шляхта думає королю на їхню бездіяльність жалітися.

— А як зникають?

— Живуть собі, а потім — раз і ніхто не знає, де людина ділася.

— Цікаво.

— Що ж тут цікавого, дурню?

— Цікаво, бо я оце, мабуть, знайшов ваших зниклих. У лісі. Те, що від них залишилося.

— Де?

— Розкажу, тільки не сьогодні, завтра, — Голота раптом стрибнув на ноги. — Ех, Генрику, щось тихо в тебе, а душа молодецька просить льоту! Піду я до шинку. Bonum vinum lactificat cor hominis[5].

— Сиди, дурню, який шинок? Ти при своєму розумі, Голото?

— Та я швидко. Не бійся, друже, не для того Голота повернувся сюди, аби...

— А я й зараз не можу до тями взяти. Ти чого повернувся, Голото? Я б на твоєму місці десь на Дону пшеницю сіяв.

— Ех, ти, ница твоя душа. Повертаюсь я...

— Куди? — не зрозумів Карась.

— Додому, шляхами, якими весь час тікав, — п’яно прошепотів Голота, заплющивши очі. А коли розплющив, то побачив Карася, який по-німецькому вперто дивився на нього з-під брів. Чекав відповіді.

— Бо я втомився тікати, Карасику. Кінець усе одно однаковий. Біля Острога мене ледь не спалили як чаклуна, в Дубні ледь не забили палками як злодія, тут он, якби зловили, забили б батогами як жебрака. Після такого розумієш: бути вбитим найманим убивцею якогось магната, коли вертаєшся від полюбовниці, — то ще непогана смерть. Отож... Краще я повернуся. Подивлюся кілька вистав, полюблю кількох красунь, вип’ю трохи, погуляю, ніж мене підвісять на ременях в якомусь смердючому хліві...

— Не мели дурні, Голото. Іди проспись, бовдуре, патякаєш, як той божевільний капелюшник.

— E, ні. Піду до шинку! — Голота піднявся, але наштовхнувся на живіт Карася, що затулив йому дорогу. Колишній розбійник з Рудних гір дивився на Голоту серйозно, від жартівливого й спокійного товстуна не залишилося нічого.

— Сиди, кажу, тихенько. Ти й так дурниць наробив, повернувшись сюди. Твою пику тут ще добре пам’ятають. Особливо один кат, якому в’язні, що втекли навесні, відчикрижили вухо. Ти взагалі дивом досі не в катівні, дурню ти щасливий...

— Та я тихенько, Карасику, он у той шинок, що за рогом.

— Голото, я не жартую, — у тихому голосі Карася почулася погроза. — Зачиняю двері, а не заспокоїшся, накажу слугам зв’язати...

Голота мовчки дивився, як Карась зачинив двері, забрав ключа, а тоді повернувся до нього, уперши руку в бік. Голота сплюнув спересердя, підійшов, узяв з рук купця свічку й під пильним поглядом друга пішов до кімнати.

За годину від голосного хропіння Карася тремтіли стіни. Щойно Голота почув перший звук цієї фуги, гідної самого Баха, як тієї ж миті розплющив очі, тихо зліз з ліжка й навшпиньки пішов сходами вгору, а тоді видерся на горище, відчинив вікно й виповз на дах. Яскраво горіли зорі, і якусь мить нетверезий Голота просто лежав і дивився на них, насолоджуючись вітерцем, що війнув з гір. Несподівано його огорнули тиша і спокій. Він просто хотів лежати отак і слухати ніч усе своє життя. Усі страхи, бажання, зради й перемоги здавалися зараз дрібними й ницими, не вартими навіть маленької хвильки цього споглядання за вічним, поцяцькованим світляками зірок, неба. Голота дивився угору й несподівано згадав Сташку. Йому захотілося, аби зараз вона лежала поряд, притискаючись своїм гарячим тілом...

У розпал цих відвертих мрій загавкав сусідський пес. Голота отямився, підвів голову й побачив тьмяні вікна пивниці, що призивно світилися в темряві. Усі думки про вічний покій, як і сороміцькі нісенітниці, одразу вилетіли з голови, і Голота почав згадувати, як саме він колись злазив з цього даху...

Розділ 4

Який вкотре переконує нас у істині, що не все те золото, що має таку назву

Яскраво-червоний щит з рукою у чорній рукавичці, що тримає золотий дукат, — прекрасна робота невідомого майстра, достойна Флоренції або ж Рима, не могла не привернути увагу справжнього поціновувача, навіть якщо той смертельно п’яний. Голота, похитуючись, кілька хвилин розглядав вивіску шинку, а тоді перевів погляд на сам заїзд. Стара, але ще міцна одноповерхова кам’яниця, що міцно вгрузла в землю неподалік Лубенської брами, таки справляла враження. Вишукана вивіска, різьблені сходи, що вели до могутніх кованих потемнілих дверей. Корчма була першою будівлею, яку бачили гості міста. Не дивно, що подорожні, сунучи до Кременця з усієї північної Волині, з Польщі та Литви, летіли у «Під золотим дукатом», як метелики-одноденки на світло.

Та приваблювала корчма здебільшого заїжджих. Хто знав, що криється за красивою вивіскою, обходив «Під дукатом» десятою дорогою. У місті інакше, як проклятим кублом, шинок не називали, а його завсідниками була строката й небезпечна публіка, що стікалася з усього міста й околиць. За столами збиралися п’янички, як із хат-курянок, так і зі славетних шляхетських родин, конокради, злодії, шахраї, картярі й просто небезпечні вусані, обвішані зброєю. Підмайстри, учні, робітники з винокурень та млинів, візники, слуги відпочивали так, що чуло все місто. Галас тут стояв завжди. У корчмі голосно пили, їли, сварилися й мирилися. Замовкали під ранок — і це був найнебезпечніший час. Перед світанком тут уже не галасували — мовчки різали один одного кривими швецькими ножами. Тих, хто не витримував такої гульні, просто викидали на вулицю й забували. На ранок деяких нещасливців зі скляними очима й скривленими ротами знаходили у канавах.

Возного[6] магістратського суду у «Дукаті» бачили щоранку. Возний приїздив про всяк випадок — випити вранішню чарочку з шинкарем і з’їсти крученика, рідше — заспокоїти та покарати розбишак. Однак рука правосуддя, якою був возний, ніколи не була направлена проти самого закладу або ж його господаря, щоб не сталося всередині або ж попід стінами корчми.

Живучість «Дуката» дивувала всіх. Кременець, що славився своїми суворими порядками й численними побожними вірянами, терпів вертеп уже

1 ... 6 7 8 ... 57
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кременецький звір», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Кременецький звір"