Читати книгу - "Дівчина на одну ніч, Ірина Романовська"

— Що? — розгублено перепитую, інстинктивно притискаю сумку до грудей.

— Дві тисячі плати, і поверну телефон, — повторює хлопець із наполегливим натиском. Його добродушність зникає, і на обличчі з'являється неприємна усмішка.

На секунду світ довкола завмирає. Веселе позування з голубкою миттєво перестає бути милим. Я справді потрапила на шахрая?

— Це якийсь жарт? — хрипко видавлюю з себе.

— Зовсім не жарт, — хлопець, крутячи мій телефон у руці. — Ти ж хотіла фото на пам'ять, от і плати. Не хочеш – можу видалити, але телефон теж залишиться у мене.

Тривога різко перетворюється на паніку. Подумки сварю себе за наївність. В очах хлопця немає і сліду тієї добродушної посмішки, з якою він підійшов до мене. Все здається пасткою, і я загнана в куток.

— У мене немає таких грошей, — кажу якомога твердіше, хоча всередині вся тремчу.

Хлопець знизує плечима і вдає, що йому все одно.

— Як скажеш, — розвертається, щоб піти.

Мій телефон все ще у нього.

— Стривай! Ну, як же так?

Страх поступається місцем розпачу. Поспішаю за ним, усередині мороз від думок, що можу втратити телефон — адже там все: контакти, документи, фотографії. І зворотні квитки додому.

Озираюся навкруги — люди просто проходять повз. Комусь весело, хтось ходить із собаками чи дітьми, і нікому немає діла до дівчини, яка відчайдушно намагається повернути своє.

— У мене з готівки тільки дріб’язок залишився, — намагаюся знайти хоч якийсь компроміс.

Хлопець зупиняється і його вираз обличчя знову змінюється. Він уже нікуди не поспішає. У його очах вирує зухвалість, і явно він насолоджується моментом.

Цей шахрай, виявляється, просто чекав, коли я сама щось запропоную.

— Переведи на карту, — ліниво кидає він, — мені не важливо.

— На карті теж небагато.

Починаю тягти час, сподіваючись придумати, як викрутитись. Озираюся, оцінюючи ситуацію. Людей довкола достатньо, щоб уникнути явної агресії, але його спокійна самовпевненість мене лякає.

— Не тягни, — його злодюжки стає трохи жорсткішим. Повернувши мій телефон екраном до мене, нетерпляче командує: — Перекладай усе, що є, і розійдемося.

Від безвиході пальці самі починають тремтіти, коли я відкриваю банківську програму. У горлі пересохло, але я не можу більше тягнути — він явно не збирається здаватися. І ось-ось піде з телефоном.

— Скільки там у тебе? — тягне він, зиркаючи на екран.

— Півтори, — зізнаюся несміливо.

Стипендія, на щастя, цього місяця ще прийти не встигла. Отже, зовсім без грошей не залишуся.

— Гаразд, — відповідає злодюжка так, ніби йде мені на величезні поступки. — Перекладай.

Тремтячими пальцями я набираю названу суму і натискаю кнопку «надіслати». Подавись, гад!

Вдвох тримаємо мій телефон. Секунди здаються вічністю. Нарешті в кишені шахрая дзижчить інший телефон, і  він зухвало відпускає мій гаджет.

— Ну ось, а ти боялася, — голос брехуна звучить цинічно, але я не збираюся вступати з ним в суперечки. — Потрібні будуть іще фотографії, знаєш, де мене знайти, — голосно сміючись, хлопець розчиняється в натовпі.

Обіймаю телефон як найдорожчу річ у світі, полегшено видихаю. Телефон у мене, і я можу нарешті піти з цього страшного парку.

Не можу відновити серцевий ритм. Кожен крок дається насилу, ноги ніби налиті свинцем. У вухах стоїть гул від безперервного самобичування.

Як же я могла так легко потрапити? Чому взагалі віддала незнайомцю свій телефон? Треба було одразу здогадатися, що він не просто так почав ту розмову.

Механічно переставляю ноги, уважно стежачи за вказівками навігатора. Залишився буквально квартал, і я буду біля дверей готелю. Сльози навертаються на очі, але я вперто їх стримую. Міцно-міцно стискаю телефон тремтячими пальцями. Бракувало ще його впустити.

Дорогою відправляю Маші повідомлення:

«Маш, можеш позичити трохи грошей? Мені треба терміново. Я потім все поясню...»

Не встигаю навіть подумати про написане, як подруга вже передзвонює.

— Поліна? — з тривогою перепитує Маша. — Це ти? Як ти? Швидко кажи, як звали твого хом'яка у дитинстві?

— Якого ще хом'яка? У мене ніколи не було домашніх тварин, — бурмочу здивовано. — Це я, Маш, Поліна.

— Просто ти ніколи раніше не просила грошей. Ось я і перевіряю, чи тебе не зламали.

Ось навіть подруга одразу про шахраїв думає, не те що я, довірлива тетеря.

— Це я, — видихаю в трубку, і перші сльози таки котяться по щоках. Голос зривається і стає хрипким. — Машо, я так встряла... Натрапила на шахрая.

— Що? — голос подруги стає м'якшим. — Поля, та що трапилося? Ти де взагалі? Ти плачеш?

Схлипую і починаю переказувати їй історію того, як смаглявий хлопець у шортах обманом виманив у мене всі гроші за фотографії з голубом. Дурнуватим, трясця, голубом.