Читати книгу - "Демократія"

По-перше, Засновники владнали справу з викликами створення інституційної рівноваги — між штатами й центром через федералізм і між різними складниками федерального уряду. По-друге, вони були сповнені рішучості обмежити роль збройних сил, аби гарантувати, що ті захищають країну, а не створюють загрозу політичному ладу. Вони зрозуміли, що держава повинна мати монополію на використання сили. По-третє, Засновники бачили тісний зв'язок політики й релігії з міццю держави й хотіли їх розвести. По-четверте, вони залишили простір для приватного сектора й появи громадянського суспільства. У цих царинах роль держави буде обмеженою, а особиста ініціатива процвітатиме. І останнє — вони заповіли своїм нащадкам дух конституціоналізму. Це дозволило поколінням американців домагатися своїх прав через звертання до принципів. Це був новий спосіб дати раду дражливій проблемі прав меншин, навіть тих, що їхні предки прибули до країни як раби.

Зведення підвалин

Сполученим Штатам пощастило мати Засновників, які інтелектуально й емоційно розуміли критичну вагу інститутів. До повстання їх підбурила саме неспроможність чи відсутність інститутів. Британські піддані мали права писані й традиційні, але ті права порушувалися необмеженою владою інших політичних акторів, передусім короля. Засновники вважали, що тільки створення інституційної системи захисту дозволить надати правам реальної ваги. Вони знали, що в стабільній державі особисті права мають реалізовуватися згідно з правилами, які всі люди розуміють і яким довіряють.

Тоді як примхи тиранів ніщо не спиняло, демократичні уряди спиралися на волю народу й обмежувалися ним. Але бажання людей не можуть виявлятися щодня й за будь-якої нагоди. Засновники переймалися тим, що воля народу може легко стати преференцією юрби. Тому демократичні інститути стали способом не лише обмежувати уряд, але й каналізувати людські пристрасті й інтереси. Громадянам треба було навчитися поважати інститути, які репрезентуватимуть і захищатимуть їхні права. Вони зможуть за бажанням вільно об'єднуватися з іншими, і за цим стежитиме преса, яку уряд не зможе приборкувати, цензурувати чи ще якось контролювати. Четверта влада, вільна преса, буде очима і вухами людей, притягаючи до відповідальності лідерів[9].

Навколо всіх аспектів інституційного проекту точилися гарячі дебати. Засновників розколола проблема взаємин із виконавчою владою. Александер Гамілтон і Джеймс Вілсон із Пенсільванії підтримували силовий підхід. Гамілтон казав: «У слабкого президента буде слабкий уряд. Слабке управління — синонім поганого управління, а погане урядування, що б не казала теорія, на практиці є поганим урядуванням».

Інші побоювалися, що сильне президентство може дуже просто перетворитися на систему, яку вони щойно повалили. Прибічників Конституції Петрік Генрі попереджав: «Ваш президент може просто перетворитися на короля».

Делегати знайшли спосіб більш-менш задовольнити обидві сторони: зійшлися на розділеному уряді. Система стримувань і противаг гарантує владні повноваження обом законодавчим палатам і по черзі трьом рівним гілкам. У першому варіанті, всупереч Гамілтону, баланс відверто схилявся на бік Конгресу. Повноваження законодавчої гілки визначені в статті 1, а виконавчої — у статті 2. І, як зауважив мій колега зі Стенфорду, американський історик Девід Кеннеді, там містяться 51 параграф про роль Конгресу і 13 — про президентство, що з них 8 окреслюють механізми виборів, а 4 — деталізують владні повноваження президента. До речі, в одному з них ідеться про імпічмент[10].

Дебати навколо виконавчої влади певною мірою передували ширшій проблемі — ролі центральної влади в новій країні. Досвід зі Статтями про Конфедерацію міг якось стримувати Засновників, але вони по-різному уявляли собі, що треба робити.

Після низки компромісів вони дійшли висновку: Сполучені Штати спиратимуться на систему «перерахованих повноважень». Нові органи, які підпорядковуватимуться центральному уряду, будуть докладно «перелічені», а всі незгадані повноваження залишаться за штатами.

Федералізм був не просто питанням обмеження центральної влади. Засновники й багато хто після них уважали, що уряд, наближаючись до людей, був більш підзвітний та ефективний. Федералізм був практичним способом управляти різними й розлогими землями.

Засновники ухвалили розташувати столицю нового союзу на дарованих багнах між Мерілендом та Вірджинією в 1970 році, і багато хто з них повернувся до своїх губернаторських будинків, уважаючи, що це набагато важливіше. Спочатку гадали, що у федерального уряду роботи буде небагато.

З часом під тиском потреб континентальної експансії й оборони, Великої депресії, боротьби за громадянські права та вимог сучасного урядування роль федерального уряду зросте. Зокрема, збільшуватимуться очікування від президента, і сьогодні ми стоїмо ближче до сильної виконавчої влади, до якої схилявся Гамілтон. Однак президентство й досі стримується павутинням інституційних обмежень: у двох палатах Конгресу працює 535 осіб, а незалежна судова гілка об'єднує 108 федеральних судів разом із Верховним судом. Далі 50 губернаторів і легіслатур штатів мають власний погляд на те, як треба керувати. І сьогодні питання рівноваги між центральною владою та штатами так само актуальне, як і в 1787 році. Усе: від вимог до проведення виборів і до стандартів освіти К-12 та політики в ставленні до довкілля — рано чи пізно потребує розмежування юрисдикції центральних органів і штатів.

«Червономундирникам тут не місце»

Засновники переймалися навіть рівновагою в царині військової потужності. Упродовж усієї нашої історії постійно виникало питання доречності застосування військової сили.

Я ніколи не забуду, як роздратувався президент Буш на засіданні у Залі оперативних нарад, коли сталася катастрофа через ураган Катріна і ті, хто вижив, благали про допомогу. «І що ж воно таке, це Posse Comitatus?»[11] — запитав він. Він був розчарований, коли присутні за столом фахівці з конституційного права покликалися на цю фразу, пояснюючи йому, чому він не може надіслати американське військо, аби протидіяти на вулицях беззаконню після руйнівного урагану в Новому Орлеані[12]. Хтось мав владнати цю ситуацію й надати допомогу жертвам, і, звичайно, це могли зробити військові. Але були й інші міркування — інституційні.

Закон про Posse Comitatus було ухвалено 1878 року як частину компромісу, який дозволив вивести американські війська з півдня й завершити період Реконструкції. Буквально ця фраза означає «місцеві органи підтримання правопорядку», і закон 1878 року не дозволяє президенту використати федеральне військо «як Posse Comitatus або важіль дотримання закону» у межах Сполучених Штатів.

Збройні сили потрібні для захисту республіки, але вони потенційно небезпечні для демократичного урядування — це парадокс. Держава може використати