Читати книгу - "Сім смертей Івлін Гардкасл"

Одягаюсь я швидко, але мої нерви настільки розхитані, що змусити тіло піти до дверей вдається лише після глибокого вдиху та міцного слова. Інстинкт підказує мені наповнити перед виходом кишені, і рука тягнеться до серванта, над яким безпомічно зупиняється. Я намагаюся взяти там щось відсутнє, але що саме — не пам'ятаю. Це, певно, стара звичка Белла, тінь мого колишнього життя, що досі переслідує мене. Цей потяг настільки сильний, що виходячи з пустими кишенями я почуваюся надзвичайно незручно. На жаль, єдиною річчю, яку мені вдалося повернути з лісу, є той клятий компас, але саме його я ніде не бачу. Певно, його забрав мій добродій — чоловік, якого доктор Діккі назвав Деніелом Колріджем.

Я схвильовано виходжу в коридор.

У мене спогадів — лише один ранок, і навіть їх я вже не можу втримати.

Зустрітий слуга пояснює мені, як пройти до вітальні: вхід до неї в дальньому кінці їдальні, це кілька дверей від мармурового вестибюля, в який я ввійшов сьогодні вранці. Вітальня — неприємне приміщення; через темні дерев’яні панелі та яскраво-червоні завіси вона схожа на величезну домовину, а вугілля в каміні насичує повітря маслянистим димом. Тут зібралося понад десятеро людей, і хоча на столі стоїть багато холодних закусок, більшість з гостей або сидять у шкіряних кріслах, або стоять біля вікон і похмуро дивляться на жахливу погоду, а тим часом покоївка у фартусі з плямами джему непомітно рухається поміж ними й збирає брудні тарілки та пусті келихи на велику срібну тацю, яку ледве тримає. Товстий чолов'яга в зеленому костюмі для полювання всівся за фортепіано й грає непристойний мотив, який, втім, ображає радше невмілим виконанням. На піаніста майже не звертають увагу, але він робить усе можливе, щоб виправити це.

Уже майже південь, але Деніела ніде не видно, тому я беруся перевіряти вміст графинів у шафі для напоїв, не маючи жодної гадки ані про те, що в них налито, ані про те, які напої мені подобаються. Зрештою я наливаю собі щось коричневе й повертаюся лицем до інших гостей, сподіваючись на впізнання. Якщо один з присутніх завдав рани на моїй руці, він навряд чи зможе приховати роздратування тим, що я живий і здоровий. Невже мій мозок ховатиме, хто це, якщо той вирішить викрити себе? Це все, звісно, за умови, що мій мозок взагалі зможе розрізняти їх. Майже кожний присутній чоловік — галасливий мордатий нахаба в мисливському твідовому костюмі, у той час як жінки скромно вдягнені в спідниці, лляні сорочки та кофти. На відміну від своїх галасливих чоловіків, вони діють скрадливо, нишком дивляться на мене краєм ока. Я маю враження, що за мною спостерігають, неначе за незвичайним птахом. Це дуже моторошно, але, напевно, можна зрозуміти. Деніел не міг розпитувати людей, не розповівши їм, що зі мною сталося. Хоч подобається мені це, хоч ні, тепер я став однією з розваг.

Огорнувши руками келих, я намагаюся відволіктися, підслуховуючи навколишні розмови, але це все одно, що сунути голову в кущі троянд. Половина з присутніх скаржаться, решта — ті, на кого скаржаться. Гостям не подобаються умови проживання, їжа, неквапна допомога, відлюдність будинку, а також те, що вони не могли приїхати сюди самотужки (хоча лише Бог знає, як би вони знайшли цей будинок). Але здебільшого їх гніває відсутність вітання леді Гардкасл, яка досі не з'являлася, хоча багато гостей прибули до Блекгіту ще вчора ввечері; схоже, вони сприймають це як особисту образу.

— Дозволь-но, Теде, — каже покоївка, намагаючись протиснутися повз чоловіка років п'ятдесяти. Він кремезний, має рідке руде волосся та засмаглу шкіру. Мисливський твідовий костюм натягнувся на його повному, майже жирному тілі, обличчя світиться яскравими блакитними очима.

— «Теде»? — сердито каже він, хапаючи її за зап'ястя так, що вона кривиться від болю. — За кого в біса ти мене маєш, Люсі? Для тебе я пан Стенвін, я з пацюками з прислуги більше не знаюся!

Вона шоковано киває й дивиться на інших, шукаючи підтримки. Ніхто не ворухнувся, навіть фортепіано прикусило язик. Я розумію, що їх усіх жахає цей чоловік. На мій сором, я нічим не кращий. Я прикипів до місця й дивлюсь на них краєм опущених очей, відчайдушно сподіваючись, що його грубість не буде спрямована на мене.

— Відпусти її, Теде, — каже від дверей Деніел Колрідж.

Його голос твердий, холодний, брязкає відлунням.

Стенвін важко дихає носом і дивиться на Деніела прищуреними очима. Між ними не має бути конкуренції. Стенвін — кремезний, м'язистий, розлючений. Але щось у тому, як Деніел стоїть, сунувши руки в кишені й нахиливши голову, зупиняє Стенвіна. Можливо, цей грубіян боїться бути збитим потягом, на який немов чекає Деніел.

Годинник бере волю в кулак і цокає.

Невдоволено буркнувши, Стенвін відпускає служницю та йде повз Деніела геть, бурмочучи щось собі під ніс.

Кімната вдихає, фортепіано продовжує грати, героїчний годинник іде далі, ніби нічого не сталося.

Очі Деніела оцінюють нас одне за одним.

Не в змозі витримати його допитливість, я дивлюся на своє віддзеркалення у вікні. На моєму обличчі огида, відраза до нескінченних вад мого характеру. Спочатку вбивство в лісі, а тепер це. Скільки несправедливостей я омину, перш ніж матиму відвагу втрутитися?

Примарою у шибці до мене підходить Деніел.

— Белл, — каже він м'яко, кладучи руку мені на плече. — Ти маєш хвилинку?

Згорбившись під тягарем свого сорому, я йду за ним до кабінету, що поруч, і кожна пара очей дивиться мені в спину. У цій кімнаті навіть темніше, ніж у вітальні: необрізаний плющ затуляє великі вікна, а темні портрети маслом поглинають ті крихти світла, яким вдалося просочитися крізь шибки. Письмовий стіл стоїть так, щоб мати вид на газон, і справляє вражання, що за ним щойно сиділи: з авторучки на клаптик промокального паперу тече чорнило, поруч лежить канцелярський ніж. Можна лише уявляти, які послання було написано в такій гнітючій атмосфері.

У протилежному куті, біля других дверей з кімнати, спантеличений молодий чоловік у мисливському костюмі зазирає в рупор грамофона, вочевидь дивуючись, чому платівка обертається, але не видає звуку.

— Один семестр у Кембриджі, і він уже вважає себе інженером, — каже Деніел, змушуючи цим молодого чоловіка відірватися від головоломки.

Чоловікові не більше, ніж двадцять чотири роки, темне волосся та широкі, пласкі риси справляють враження, що його обличчя притиснули до скла. Побачивши мене, він широко всміхається, неначе крізь вікно з дорослого чоловіка визирнув хлопчик.

— Беллі, чортів ідіот, нарешті! — каже він, тиснучи