Читати книгу - "Східний синдром"

Сергій Іванович ковтнув віскі й покрутив склянку в руках. Стукнули кубики льоду, зіштовхнувшись крихітними айсбергами.

Через тиждень Вася Супрунчик почав працювати маленьким чиновником одного з управлінь обласної державної адміністрації. За кілька років він збирався його очолити. Так пообіцяв Сергій Іванович, Васі треба було лише старатися. І він старався щосили.

  ***

Усе велося добре. Народилася донька. Василь Супрунчик за кілька місяців передбачувано доріс до заступника начальника управління і вже готувався наступного року переходити на відповідальнішу — і прибутковішу — керівну посаду. Але зміна губернатора сплутала йому всі карти, відкинувши Васю за простенький дешевий стіл, з якого він і починав. Треба було знову проходити весь шлях спочатку. Зціпивши зуби, Вася вперто дерся нагору кар’єрною драбиною. Знизу його штрикали Аня, яка депресувала й потроху звіріла в декреті, та плач малої Ліни.

Дві тисячі тринадцятий не віщував нічого поганого. Рік як рік. Багато рутини, багато відповідальності, мало грошей, мало щастя. Аня знову вешталася квартирою, мов темна грозова хмара. Втомившись від обіцянок чоловіка, що «ось-ось і заживем», знервована від щохвилинного перебування з малою, вона врешті знайшла роботу — доки Вася увечері сидів із донькою, на півставки викладала англійську на курсах. Сподівалася, що це стане для неї ковтком свободи й перезавантажить мізки на позитив. Але Ліна постійно хворіла, Аня змушена була залишатися вдома з сопливою вередливою дитиною і психувала, що її знову звільнять, а Вася з полегшенням втікав на роботу, аби не чути постійного крику дружини, яка сірником спалахувала через будь-яку дрібницю. Його батьки були далеко і глядіти онуку не могли. Аниним же було не до дитини — вони зі скандалом розлучились після двадцяти п’яти років шлюбу, довго ділили квартиру на Салтівці, а розмінявши її, з ентузіазмом почали влаштовувати кожен своє життя, поспішаючи прожити окремо ті миттєвості щастя, яких не зазнали разом.

Вася старався тримати дзен і намагався відчувати й розуміти дружину — не дарма ж він читав статті про післяпологову депресію. Але депресія затягувалась, нерви рвалися по-живому, і Вася дедалі більше почувався ішаком, якого всі ганяють по колу й ганятимуть так, аж поки він не здохне від старості та перевтоми. Із курсів Аню таки звільнили, і тепер майже щовечора після роботи він зависав із пацанами в барі, ховаючись від гризні дружини й доньчиного вереску.

— Коля, ну скажи мені, для чого я зі шкіри пнусь, коли ніхто й спасибі ніколи не скаже? — п’яно допитувався він після другого літра пива, відполірованого коньяком. — Гаруєш-гаруєш, стараєшся-стараєшся — для них же, а тобі за це лише парять мізки. Ні подяки, ні доброго слова. А знаєш, що найгірше? Я вже не пам’ятаю, коли останній раз у нас був секс. Тільки до неї торкнешся, а вона як визвіриться: «Відчепися, не бачиш — я втомилася! Дитина на мені, дім на мені, ще й роботу з радістю б на мене переклав, хіба ні? А від самого допомоги зроду не дочекаєшся! Думала, за мужика заміж вийшла, а виявилось — за тюхтія! Усе сидиш у своєму кабінетику, папірці перекладаєш, ждеш із ­моря погоди! Так і здохнеш там, невдахо!» — пискляво перекривив дружину. — І понеслась. Ну що мені з тою курвою робить, га, пацани?

— Трахни її, браток, — постановив бородатий, схожий на хіпстера-перестарка одногрупник Коля-нотаріус. — Повільно й зі смаком. У баб дурня в головах накопичується від недотраху.

— Так не дає ж… — Вася з сумом втупився в порожню кружку із залишками піни на стінках і додав: — Зараза така.

— А ти й не питай. Мужик ти чи хто? — стукнув кулаком по столі тендітний, схожий на гея помічник прокурора Стасик.

Вася погоджувався, що з цим треба щось вирішувати, аж поки не засинав, вклавшись обличчям на столі. Тоді Коля і Стасик вантажили його в таксі й експресом відправляли до Ані, проінструктувавши водія, на якій вулиці, поверсі й квартирі його вивантажити. Аня мовчки затягувала п’яне тіло в коридор і йшла спати в кімнату до Ліни, перед цим копнувши Васю в бік гостроносим капцем.

Зранку дружина виливала йому на голову ківшик крижаної води, і Вася з червоними кролячими очима та стійким ароматом перегару йшов на роботу, марно намагаючись дорогою згадати, де залишив машину після вчорашньої гастролі. Після особливо «вдалих» гулянок Аня скидала його речі у валізу та спускала сходами. Вася смиренно їх підбирав і йшов проситися на ночівлю до Колі чи Стасика. За кілька днів дружина змінювала гнів на милість — все ж таки дитині потрібен батько, та й комуналку час сплачувати, а у Васі зарплата скоро — і він знову повертався додому. Не дивно, що з таким насиченим на алкоподії життям початок Майдану Вася пропустив.

  ***

Він зрозумів, що в країні щось відбувається, лише в кінці грудня. Брів містом після роботи, вдихаючи на повні груди густі та в’язкі, наче чорничний кисіль, сутінки. У м’якому брудно-жовтому світлі ліхтарів вулицями снували заклопотані сірі постаті, іскрилася вогнями на площі Свободи мертва, штучна ялинка. Новий рік на носі. Того дня Вася був тверезий і збирався таким і залишитися в наступному році. Не через відсутність грошей у кишені, ні, хоча там справді було порожньо, бо Аня вигребла все до копієчки. Вася дав собі слово зав’язати, хоч і не вважав себе алкоголіком. Проте його почала лякати власна залежність від пляшки.

Він помітив, що з нетерпінням чекає вечора, аби розслабитися, а розслабитися він міг тільки після того, як відчував приємний хміль у голові й тілі після першого кухля пива чи чарки горілки. Рухи ставали незграбними, а настрій таким легким та веселим, як у дитинстві, коли він уперше скотився з гори на двоколісному велосипеді. Життя знову ставало різнобарвним, люди — привітними, і навіть Анині регулярні скандали не здавалися такими вже неприємними, бо Вася згадував, як сильно він її любив колись. А проспавшись і протверезівши, приголомшений непривітною реальністю Вася залишався сам на сам із головним болем, розпухлим на весь рот язиком, тремтячими руками й прожилками червоних капілярів на облич­чі. Сердита Аня могла не роз­мовляти з ним місяцями і втовкмачувала в голову Ліні, що «тато поганий». Останньою краплею стали доньчині слова, коли уже «хороший» Вася хотів приголубити її після посиденьок із пацанами. «Відпусти, ти алкаш, від тебе погано пахне!» — розкричалася мала, вириваючись із його обіймів. Тоді він уперше в дорослому житті розплакався від жалю до себе, а на ранок вирішив зав’язати.

Але від цього проблеми самі собою не вирішились. Дружина йому не повірила, їхні стосунки залишилися напруженими, налагоджуючись на короткий час лише в день зарплати. Розмовляючи, вони іскрили словами й били одне одного струмом, немов оголений дріт під напругою. Проте додому після роботи Вася все одно не поспішав. Як ніколи раніше він гостро почувався там чужим, тим самим приймаком, що прийшов на все готове, нікчемою, що не здатен на рішучий крок. Не було в ньому тієї ризиковості, щоб кинути свою чистеньку роботу й піти торгувати на базар, чи носити мішки на будівництві, чи рейдерувати чиїсь підприємства — словом, зробити хоч якийсь учинок, що примусив би Аню знову його поважати, а йому