Читати книгу - "Павутинка"

Професор поклав, не згортаючи, книжку на коліна. Між сторінками лежала візитна картка Ацуко Нісіями. Та думки вже не роїлися навколо гості, ні навколо дружини, ані японської цивілізації. У голові снувалося щось невиразне, здатне зруйнувати мирну гармонію між гостею, дружиною і японською цивілізацією. Сценічне штукарство, що його взяв на поглум Стріндберґ, ясна річ, не те саме, що питання практичної моралі. Та натяк, добутий з прочитаного, зроджував у душі неспокій, що міг зіпсувати професорів безтурботний після ванни настрій. Професорові думки закрутилися навколо бусідо й манірності…

Професор зажурено покивав головою, звів погляд угору і втупив очі в яскраве світло ґіфського ліхтаря з намальованими осінніми квітами.

ЖАБИ

Я лежав на березі старого, порослого очеретом й осокою ставка, що кишів жабами.

По той бік ставу на вітрі злегка шамотіло листя струнких осик. А вгорі, у спокійному літньому небі, крихітною скалкою біліла хмарка. Дерева й хмарка відбивалися у ставку і здавалися ще прекраснішими.

Цілісінький божий день жаби невтомно вели своє ква-ква-ква, кум-кум-кум, кре-кре-кре… Як послухати, то могло видатися, що вони тільки скрекочуть. А насправді жаби палко дискутували. Адже не лише за часів Езопа вони вміли говорити.

Одна жаба, прибравши на листку осоки позу університетського професора, завела таку річ:

– Для чого вода? Щоб ми плавали. Для чого комахи? Щоб ми, жаби, ними годувалися.

– Так-так-так! – озвалося звідусіль. Поверхня води, в якій відбивалися і дерева, і небо, майже вся покрилася жабами, а тому схвальні вигуки були дуже голосні. Той жаб'ячий галас розбудив гадюку, що спала під осикою. Гадюка звела голову, глянула на ставок і сонно облизала язика.

– Для чого земля? Для чого дерева й рослини? Щоб робити нам затінок. Отже, уся земля наша, жаб'яча.

– Так-так-так!

Почувши вдруге схвальні вигуки, гадюка миттю напружилась і витягла батогом своє тіло. А потім, виблискуючи чорними очицями, заповзла між очерет і взялася пильно стежити за ставком.

Жаба на листку осоки на увесь рот і далі промовляла:

– Для чого небо? Щоб висіло на ньому сонце. Для чого сонце? Щоб огрівати наші жаб'ячі спини. Отже, небо наше. Взагалі немає жодного сумніву, що увесь світ належить нам: вода і дерева, земля і комахи, небо й сонце. Роз'яснюючи вам цю істину, я водночас складаю найщирішу подяку Господові, що створив для нас всесвіт. Хай славиться ім'я Боже у віках! – жаба повела лупатими, зведеними в небо очима і, широко розтуливши рота, повторила: – Хай славиться ім'я Боже…

Та не встигла красномовна жаба скінчити, як гадюка кинулась і проковтнула її.

– Ой лишенько! Ква-ква-ква!

– Ой лишенько! Кре-кре-кре! – залементували жаби у ставку, коли гадюка ховалася в очерет. Відколи ставок існує, такого переполоху, мабуть, ще не було. Та серед того зойку я почув голос якогось жабеняти, що хлипаючи проказувало:

– Вода і дерева, земля і комахи, небо й сонце – все наше, жаб'яче. А як же з гадюками? Вони також для нас?

– Атож, і гадюки для нас. Якби вони жаб не поїдали, то жаб ставало б дедалі більше й у ставку, – тобто у світі, – не було б вільного місця. А тому гадюки нас поїдають. Кожну з'їдену жабу слід уважати за жертву, принесену для нас. Що тільки є на світі – усе наше. Хай славиться ім'я Боже у віках! – відповіла літня жаба.

ПАВУТИНКА

І

Одного дня самотній Будда знічев'я походжав берегом озера Лотосів. Білосніжні, як перли, квіти на воді із своїх золотистих тичинок ненастанно ширили навкруги невимовно приємні пахощі. У раю був ранок.

Будда пройшов понад озером, потім став і крізь листя лотосів, що вкривали поверхню води, подивився вниз. Під озером було пекло, атому крізь прозору, як кришталь, товщу води, наче в стереоскопі, ясно прозирала ріка Сандзунокава[21] й Шпиляста гора. Погляд Будди привернув чоловік на ім'я Кандата, що разом з іншими грішниками, яких аж кишіло, мучився в пеклі. Той Кандата, великий лиходій, за життя вбивав людей, підпалював їхні оселі й учинив чимало інших злочинів. А добро зробив лише один раз. Якось, мандруючи густим лісом, він побачив, як через стежку повзе павучок. Кандата підняв було вже ногу, готуючись його роздушити, та враз передумав: «Ні, не треба. Хоч воно й мале, але теж, напевне, хоче жити. Тож шкода безпричинно вкорочувати йому віку».

Споглядаючи пекло, Будда згадав, як Кандата врятував життя павукові, й вирішив віддячити йому за добро – при нагоді помогти вибратися з пекла. На щастя, поблизу над зеленим, як малахіт, листям лотосу райський павук плів свою чарівну сріблясту нитку. Будда взяв павутинку і мимо сніжно-білих, як перлина, квітів швидко спустив її далеко-далеко вниз, до самого пекла.

II

Там, на дні пекла, у Кривавому озері борсався Кандата. Хоч куди глянь, всюди тьма кромішня, і тільки коли-не-коли в тій темряві зблисне вістря Шпилястої гори. Чи може бути щось страхітливіше? Навколо тихо, як у могилі, лише іноді чути тихі зітхання грішників – виснажені пекельними муками, вони навіть не можуть плакати вголос. Тож і Кандата, задихаючись у Кривавому озері, звивався, корчився, як жаба перед смертю.

Та якось ненароком він звів очі вгору: з далекого неба над Кривавим озером у пітьмі, немов боячись людського ока, повисла блискуча сріблиста павутинка. Вздрівши над головою павутинку, Кандата на радощах аж сплеснув у долоні: вчепившись за неї, напевне, можна далеко полізти, навіть з пекла вибратися. Якщо все піде на лад, то і в раю можна опинитися. А тоді вже не доведеться страждати на Шпилястій горі і потопати в Кривавому озері.

Отак розмірковуючи, Кандата мерщій учепився обома руками за павутинку і відчайдушно почав дертися вгору. Ясна річ, такому лиходієві, як Кандата, до цього не треба було звикати. Та хоч як він силкувався, а догори піднятися було не легко – рай і пекло відділяла не одна тисяча рі[22]. Зіп'явшись трохи, Кандата втомився і навіть не міг був рукою ворухнути. Що ж тут удієш? Вирішивши перепочити, Кандата повис на павутинці й зиркнув униз.

А все-таки його зусилля не пропали марно: Криваве озеро, що в ньому він потопав, за такий короткий час зникло в пітьмі, а страшна своїм тьмяним блиском Шпиляста гора вже опинилася під ногами. Якщо