Читати книгу - "Алтин-толобас"

Торговець сметаною замкнувся в купе і впустив попутника не зразу, а коли все-таки відчинив, то демонстративно затулився глянсовим латвійським журналом.

Щоразу, коли Ніколас опинявся у скрутному становищі чи особливо кепському душевному стані, він складав лімерик. Деяке напруження думки, необхідне для цього тонкого заняття, в поєднанні з комічною безглуздістю результату сприяли релаксації та відновленню позитивного погляду на світ. Випробуваний спосіб допоміг і зараз — після екзерсису у віршописанні настрій і справді трохи поліпшився.

Тут хтось делікатно постукав у двері. Фандорін підвівся відсунути заскочку, а містер Калинкінс відклав журнал і нервово сказав російською:

— Через цепочку! Только через цепочку!

В утвореній щілині було зовсім темно, хоча ще декілька хвилин тому в коридорі горіло світло. Просто до лиця Ніколаса простяглася рука в чомусь синьому, з білою смужкою вздовж рукава, і в ніс ударив лоскітливий, смердючий струмінь.

Фандорін хотів було обуритися такому кричущому неподобству, але не зміг, тому що його раптом перестали тримати ноги.

Магістр історії осів на підлогу, припав скронею до одвірка, відчувши жорсткість металевого ребра, і втратив контакт із реальністю.

Реальність повернулася до задурманеного англійця теж через скроню, котра так нила й пульсувала, що Ніколас мимоволі вимушений був спершу похитати освинцевілою головою, а потім розплющити очі.

Іще хвилин п'ять пішло на те, щоб відновити перервану низку подій і усвідомити значення того, що сталося.

Містер Калинкінс лежав на своєму місці, закотивши білкуваті очі. З рота в нього стікала нитка слини, на грудях лежав випотрошений гаманець.

Ніколас опустився на коліна біля попутника, помацав шийну артерію — дякувати Богу, живий.

Ногою зачепився за щось тверде. Кейс! Його власний «самсонайт», що винувато роззявився на господаря.

Всередині порожньо. Ні ноутбука, ні телефону, ні портмоне, ні — що найжахливіше — конверта, де лежала трьохсотлітня фамільна реліквія. Жах, жах!

ДОДАТОК:

Лімерик, складений Н. Фандоріним після відбуття зі станції Неворотинської ввечері 13 червня, на початку одинадцятої:

Один божевільний магістр

До рішень поспішних мав хист.

В край осик і беріз

Його дідько заніс

Й мовив дурневі так: «Фак ю, містер».

Розділ другий

Корнеліусу всміхається Фортуна. Скарби шкіряної сумки. Знайомство з московитами. Село Неворотинське. Добра прикмета. Несправжній Едем.

Корнеліус пронизливо верескнув «йййехх!», хльоснув нагайкою доброго іспанського жеребця, купленого в Ризі за сорок три рейсталери (вважай, половина московитського завдатку), і вороний, наполоханий не стільки ударом, скільки диким, у саме вухо, воланням, з місця взяв риссю. Гарний кінь: осадкуватий, широкогрудий, на корм не жадібний — з відра води й півчетверика вівса до семи миль проходить, не спотикається. Та й на прудкість, виходило, непоганий. А кінська прудкість для Корнеліуса зараз була ой як важливою.

Позаду, на довгому поводі, не відставала кудлатонога булана кобилка з поклажею — теж щосили старалася, викидала якось набік розтоптані копита. Найцінніше фон Дорн, звичайно, тримав при собі, в сідельній сумці, та залишатися без буланої було не резон, тому все-таки занадто не гнав, притримував. У в'юках лежало необхідне: в'ялене м'ясо, сіль, сухарі й тепла шуба собачої шерсті, тому що, розповідали, в Московії і в травні бувають люті морози, від яких тріскаються дерева й укриваються крижаними голками вуса.

Відрисивши на півсотні кроків, Корнеліус оглянувся на прикордонну варту. Тупорилий пристав, обімлівши від нечуваного зухвальства, так і п'явся вслід. Троє стрільців махали руками, а один метушився, прилаштовував пищаль — допотопну, такі в Європі ще у Тридцятилітню війну перевелись. Нехай його, все одно промаже. Нездатність росіян до вогневого бою відома всякому. Для того лейтенант — ні, тепер уже капітан — фон Дорн і призваний до Москви: навчати туземних солдатів премудрості влучної стрільби та правильного строю.

Голландська служба надій не виправдала. Спершу їх нідерландські високомогутності платили найманцям справно, та коли війна з англійцями закінчилась, а сухопутні битви з французами притихли, вюртемберзькі мушкетери стали не потрібні. Хто перейшов служити до поляків, хто до шведів, а Корнеліус усе поневірявся в Амстердамі, збував останнє.

Та й то сказати, справжньої війни давно вже не було. Либонь, що й зовсім закінчилися вони, справжні війни. Десять літ, із безвусого отроцтва, тягнув фон Дорн солдатську лямку — простим рейтаром, потім корнетом, два роки тому нарешті викупив лейтенантський патент, — а все виходило нужденно, ненадійно, та й ненадовго. Два роки послужив французам, півроку мекленбурзькому герцогу, рік данцям, потім шведам — ні, шведам після данців. Іще вільному містові Бремену, польському королю, знову французам. Потрапив у полон до голландців, повоював тепер уже проти французів. На лобі, коло лівої скроні півколом відмітина: в бою під Енцґеймом, коли гатили з каре по кірасирах віконта де Тюренна, поранений кінь бився на землі й ударив кованим копитом — чудо Господнє, що черепа не розколов. Дамам Корнеліус говорив, що це шрам од стріли Купідона, дівкам — що слід од кривого турецького ятагана.

Ось куди б податися — до австрійців, із турками воювати. До такого рішення почав схилятися хоробрий лейтенант під кінець третього місяця байдикування, коли борги перевалили за дві сотні гульденів і почало всерйоз попахувати борговою ямою. Вже, здається, немолодий, двадцять шостий рік, а ні слави, ні багатства, ні навіть даху над головою. У Теофельс, до старшого брата, не повернешся, там зайвому ротові не зрадіють. У Клауса й без того турбот не бракує: треба замок ремонтувати та давню, ще батьківську позику монастирю виплачувати.

Тільки де вони, турки? До Відня добиратися дорого, далеко, і що як вакансії не знайдеться? Тоді хоч у ченці йди, до брата Андреаса — він із фон Дорнів найрозумніший, уже абат. Або в аманти до якої-небудь гладкої, старої купчихи. Який дідько печений, такий і варений.

І тут раптом казкова усмішка Фортуни! У корчмі на Принцевому каналі підсів до столу солідний чоловік, назвався відставним півполковником московитської служби, паном Фаустде. Виявився майже земляком, із Бадена. Послужив цареві чотири роки, тепер ось їде додому — хоче купити дім із садом та оженитися. До Амстердама гера Фаустле милостиво довіз російський посланник фюрст Тулупов, якого відряджено до Європи вербувати досвідчених офіцерів для російської армії. Жалування платять не таке вже й велике, та зате справно. Видають на дорогу