Читати книгу - "Відьмак. Хрещення вогнем"

— То певна звістка?

— Зара’ все непевне, — позіхнула вона, присідаючи на постіль, — окрім, мо’, того, шо сонечко щодня нєбом зі сходу на захід іде. Але про нільфгардського імператора й цінтрійську принцесу мусить правдою бути, шо балакають. Голосно про те.

— І звідки раптом той розголос?

— А ніби ти не знаєш! Вона все ж Емгиру в посагу шмат землі принесе! Нє тільки Цінтру, а й по тому боку Яруги також! Ха, тож і моєю пані вона стане, бо я з Верхнього Соддену, а увесь Содден, типа, лєн єйний! Тьфу, як оленюшку у лісах її завалю і схоплять мене — то на мотузці за її наказом повисну… От, світ паршивий! Зараза, шось очі в мене закриваються…

— Ще тільки одне запитання. З тих чародійок… то значить, з тих чародіїв, що зрадили, спіймали когось?

— Нє. Але одна магічка, кажуть, сама собі віку вкоротила. Скоро по тому, як Венґерберг захоплено, а кедвенські війська вступили до Едірну. Наче від сумління або від страху перед стратою…

— У командо, яке ти привела, були вільні коні. Ельфи мені котрогось дадуть?

— Ага, у дорогу тобі час, — буркнула вона, загортаючись у попону. — Так я собі думаю, шо знаю, куди…

Замовкла, здивована виразом його обличчя. Раптом зрозуміла, що нічого, абсолютно нічого вона не розуміє. Раптом, несподівано, зненацька відчула вона бажання усістися біля нього, засипати його питаннями, вислухати, довідатися, може, щось порадити… Раптом потерла великим пальцем у кутку ока. Я зморена, — подумала, — смерть усю ніч на п’яти мені наступала. Мушу відпочити. Яке мені, зрештою, діло до його проблем і переживань? Яке мені діло? І до тієї дівки? Та диявол із ними обома! Зараза, цілком від мене через усе те сон відлетів…

Відьмак устав.

— Дадуть мені коня? — повторив.

— Бери, якого хочеш, — сказала вона по хвильці. — А ельфам краще на очі поки шо нє лізь. Потріпали нас на переправі, кров пустили… Тіки вороного не чіпай, бо вороний мій… Чого ти ще тут стоїш?

— Дякую тобі за допомогу. За все.

Вона не відповіла.

— Маю перед тобою борг. Як його сплатити?

— Як? А так, шо геть зараз же підеш собі нарешті! — крикнула вона, піднімаючись на лікті й різко шарпаючи попоною. — Я… Я виспатися мушу! Коня бери… І їдь собі. До Нільфгарду, до пекла, до всіх бісів, яке мені діло? Їдь! Залиш мене у спокої!

— Сплачу, що винен, — сказав він стиха. — Не забуду. Може колись так статися, що ти потребуватимеш допомоги. Підтримки. Плеча. Крикни тоді, крикни у ніч. А я прийду.

* * *

Козел лежав на краю схила, губчатого від джерелець, що вибивалися там назовні, густо порослого папороттю, — витягнутий, зі склистим оком, втупленим у небо. Мільва бачила великих кліщів, що вп’ялися у його світло-жовте черево.

— Прийдеться вам шукати собі іншої крові, хробачки, — буркнула вона, підкочуючи рукави й витягаючи ніж. — Бо ця вже холоне.

Управним і швидким рухом вона надрізала шкіру від грудини аж до анального отвору, вміло оминаючи геніталії. Обережно розділила верстви жиру, вимазавши руки аж по лікті, відтяла кишечник, витягла нутрощі наверх. Розтяла шлунок і жовчний пухир у пошуках безоарів. У магічні властивості безоарів вона не вірила, але не бракувало дурнів, які вірили й платили.

Вона підняла козла і поклала його на стовбур, що лежав неподалік, розпанаханим черевом до землі, так, щоб могла витікати кров. Витерла руки віхтям папороті.

Усілася поряд зі здобиччю.

— Одержимий, шалений відьмак, — сказала тихо, вдивляючись у крони брокілонських сосен, що нависали фунтах у ста над нею. — Вирушаєш до Нільфгарду за твоєю дівулею. Вирушаєш на кінець світу, який стоїть у вогні, і навіть нє подумав про те, шоб набрати трохи провіанту. Знаю, шо ти маєш для кого жити. Але чи маєш з чого?

Сосни, зрозуміло, не коментували й монологу не переривали.

— Так я собі думаю, — продовжила Мільва, видлубуючи кров з-під нігтів, — шо нє маєш ти і шансу ту твою панянку знайти. Нє зумієш дістатися нє лише до Нільфгарду, а навіть до Яруги. Так я собі думаю: смерть тобі писана. На морді твоїй затятій виписана вона, з очей твоїх паскудних визирає. Дожене тебе смерть, холерний ти відьмаче, дожене тебе скоренько. Ну, але дякуючи цьому козлику, нє буде вона, принаймні, смертю голодною. А то, хіба, вже шось. Так я собі думаю.

* * *

Побачивши нільфгардського амбасадора, що входив до зали для аудієнцій, Дійкстра тихенько зітхнув. Шілярд Фітц-Естерлен, посол імператора Емгира вар Емрейса, мав звичай вести розмови дипломатичною мовою й полюбляв вставляти у фрази помпезні мовні дивовижі, зрозумілі лише дипломатам і вченим. Дійкстра навчався в Оксенфуртській Академії і, хоча не отримав титулу магістра, знав основи надутого університетського жаргону. Втім, користався ним неохоче, бо у глибині душі не терпів помпезності й усіляких форм претензійного церемоніалу.

— Вітаю, екселенце.

— Пане графе, — церемоніально вклонився Шілярд Фітц-Естерлен. — Ах, вибачте милостиво. Може, повинен я вже говорити: ясновельможний князю? Ваша високосте регенте? Вашмосць державний секретарю? Клянуся честю, ваша вельможносте, сани сипляться на вас таким градом, що я і насправді не відаю, як вас титулувати, аби не помилитися у протоколі.

— Найкраще буде «ваша королівська величносте», — скромно відповів Дійкстра. — Ви ж знаєте, екселенце, що то свита робить короля. А вам, беззаперечно, відомий факт, що коли я крикну: «Скакати!», то свита у Третогорі запитує: «Як високо?»

Амбасадор знав, що коли Дійкстра й перебирає, то не дуже. Принц Радовід був малолітнім, королева Гедвіга — розчавленою трагічною смертю чоловіка, аристократія — заляканою, подурілою, розсвареною і поділеною на фракції. У Реданії владою і справді був саме Дійкстра. Дійкстра легко отримав би будь-яку відзнаку, яку б тільки захотів. Але Дійкстра не хотів жодної.

— Ваша вельможність висловили бажання мене викликати, — сказав за мить амбасадор. — Оминувши міністра закордонних справ. І чому я маю приписати ту честь?

— Міністр, — Дійкстра підвів очі до стелі, — відмовився від функцій через стан здоров’я.

Амбасадор повільно кивнув. Він чудово знав, що міністр закордонних справ сидів у підвалі, а оскільки був боягузом й ідіотом, то, без сумніву, розповів Дійкстрі все про свої таємні