Читати книгу - "Сентиментальні мандрівки Галичиною"

можна прочитати, де що було: де святилище, а потім церква, де були вали, де брали воду, пустирі вказують на давно забуті морові цвинтарі. Гірські села тягнуться вздовж річки, по один чи два боки. Опака — таке ж село, як і Залокоть, чи Сторонна, чи Смільна. Я була там всього лиш раз, у 90-ті роки. Тепер там навіть санаторій є з мінеральними водами і форельне господарство. А тоді була невелика туристична база, просто зачинена будівля, на пагорбі над селом. На початку 50-х молодесеньких моїх тата й маму послали викладати в школу до Опаки. У нас вдома є старі фотографії класу моєї мами — заморені діточки з дорослими очима, чудернацько вбрані в якісь шаровари, завеликі сукеночки. Скільки їх лишилось зараз? Мама дуже мало розповідала про своє життя в Опаці, бо прожили вони там недовго, здається, два роки. Моя сестра Оксана народилась в Опаці, семимісячною, і вижила. То й не дивно, бо життя тоді в Карпатах було суцільним стресом. Все ще продовжувалась партизанська війна, гинули люди. Мисливці за головами скидали на майдані коло церкви тіла повстанців для опізнання, цілі сім’ї йшли в Сибір. Особливо було страшно вночі. Не так, як у 47-у році, але все одно страшно.

Однієї ночі батьки прокинулись від заграви. Горіла старовинна церква XVI ст. в Горішній Опаці. Дуже відома пам’ятка, золотий фонд дерев’яної сакральної архітектури. Церкву підпалив… директор школи, якщо не помиляюсь. Хотів вислужитись перед владою. Мені здається, що в Галичині селяни пережили в 40-50-ті роки такий стрес, що впали на десятиліття в ступор: гірше, ніж було, вже не буде. Я працювала раніше в Дрогобицькому краєзнавчому музеї, і ота церква не була зазначена як спалена, знаходилась у списку існуючих пам’яток. А мама нічого мені не розповідала.

І от ми йдемо по Опаці, вздовж річки широкою улоговиною, і зустрічаємо старшу жінку. Я спитала її, де церква, та, що XVI ст. Жінка з подивом глянула на мене й відповіла: «Згоріла». Так ніби це трапилось зовсім недавно. А в 90-ті роки церкви часто горіли, бо священики хотіли побудувати нові, поки старі стоять, цього не можна було тоді робити так свавільно, як зараз. «Як згоріла?» — «Підпалив хтось», — відповіла жінка. Не буде ж вона розповідати незнайомим людям, хто і чому. Дивна річ, для всіх церква згоріла на початку 50-х, а для мене продовжувала існувати. Побачивши, що ця тема їй неприємна, я сказала, що мої мама з татом колись вчителювали в Опаці, і що я з Урожа. «То вони в мене жили», — раптом зізналась жінка. То була Вольчакова. Мама розповідала, що тоді вони мешкали у Вольчакової на квартирі, і дуже її хвалила. Але жодного разу мама туди не поїхала і не зустрілась з Вольчаковою, хоч що там до Урожа з Опаки. Треба ж було, щоб перша і єдина людина, з якою я розмовляла в тому селі, виявилась Вольчаковою. Тоді вона була не набагато старша від моєї мами. Пригадую, як мама здивувалась, коли я їй розповіла про цю зустріч, але жодної ностальгії в її голосі я не відчула.

А потім ще була містика. На російському літературному сайті я знайшла одного чоловіка, мемуариста з Росії. Він прочитав якось моє есе про життя села в 40-50-ті роки, й виявилось, що його родина також пов’язана з Опакою. Більше того, він виявився зятем Вольчакової і надіслав мені кілька відсканованих довоєнних світлин.

Мені здається, ніби я виконую потаємні бажання своїх батьків, яких уже давно немає на світі. Не з моєї волі роблю це, а з їхньої. А не просто шукаю сліди. Слідів немає, мені на них не дуже залежить. Ще трохи, і не залишиться свідків, тих, хто пам’ятає моїх маму й тата. В останні роки мама відшукала трьох своїх приятельок. Вони до нас приїжджали в Уріж. А потім раптом усі за рік-два відлетіли у свій вирій, де нема ні смутку, ні печалі.

Залокоть

Мені було дев’ятнадцять років. Я мешкала в Бориславі, працювала на фарфоровому заводі. То був один з найгірших років мого життя, і саме тому, що найгірший, я змогла зробити прорив. Борислав, зрештою, тут ні при чому. Я перебралась туди вже такою — мені було років сімдесят, не менше. І звідти — дивне почуття, яке буває зазвичай у старих — хоч на мить повернутися до того часу, коли тебе тільки любили. У те місце, де гойдалась твоя колиска. У село Залокоть, що в горах. Ми виїхали звідти до Урожа, родинного села моєї мами, коли мені було близько чотирьох років. Я навдивовижу добре пам’ятаю своє життя там. Гору, на яку виходили вікна нашої бойківської хати, хати сусідів, їхні імена, розмови сестер Оксани й Марійки. Я це носила у собі майже шістнадцять років. Ми ніколи не були в Залокті після цього, хоч від Урожа зовсім недалеко. Навіщо? — думали, певно, мої батьки. Вчителі 50-60-х років були приреченими на волоцюжство. Кілька років на одному місці, і знову їх перекидали в іншу сільську школу, в якусь найману хату. Тому вони й не прив’язувались до тих місць. Але зі мною було не так: я там народилась. Я дивилась із вікна на гору і мені страшенно хотілось туди потрапити, бо мої сестри там уже були. Для них я була всього лиш маленьким рудим звірятком, яке не розуміє людської мови і не має права голосу, хоч, звісно, вони мене не кривдили.

Була весна 1978 року, тиждень після Великодня, у провідну неділю. Я сіла в автобус Борислав—Підбуж, прокинувшись від якогось сну. Туга, неспокій, потреба втекти — це й досі є одним з мотивів моїх мандрівок. Якийсь час після того всі ці почуття стишуються, завмирають. Мабуть, найкраще для мене було завжди перебувати в дорозі й ніколи не мати власного дому.

Мене вразила дорога з Борислава: крута із зеленими проваллями. Тільки їх і пам’ятаю, бо якось відразу після цього опинилась в Залокті. Я вийшла трохи не там і розгубилась. Бо головне для мене було побачити нашу хату. В нас удома було багато світлин із Залоктя, на одній із них була хата. З призьбою і ґанком. Якийсь чоловік жартома обіймав мою маму, а Марійка з Оксаною бігали під вікнами. Дивна така фотографія, випадкова. Мене там немає.

Я блукала по Залокті, тобто йшла єдиною дорогою, що тягнулась знизу вгору, і тут мене зупинив якийсь хлопець. Не знаю, звідки він мене знав, тобто де бачив