Читати книгу - "Бог ніколи не моргає"

машині я сказала Брюсу, що він дуже негарно повівся і зі мною, і з тією жінкою. Я очікувала, що він закотить очі і скаже, що я занадто вразлива, та й взагалі, тут немає про що говорити. Я вже приготувалася була до сварки і навіть підшукала аргументи; натомість він вислухав мене, а тоді, взявши за руку, подивився в очі, вибачився і сказав: «Твоя правда. Я поводився як підліток. Більше таке не повториться». Я не вірила власним вухам. Така відповідь стала повною несподіванкою. Я думала, що ми будемо сперечатися, хотіла довести свою правоту, перемогти в цій суперечці. А він просто поступився.

Брюс — один із тих небагатьох людей, які вміють гідно, з високо піднятою головою визнавати, що не мають рації. Він не намагається перемагати в усіх суперечках і першим визнає свою помилку. Коли він бачить, що суперечка заходить у глухий кут, то, ніби лауреат Нобелівської премії миру, спокійно підсумовує: «Ти не можеш переконати мене, а я не можу переконати тебе. Нехай кожен залишиться при своєму, і поважаймо чужу думку».

Що ще можна до цього додати?

Я ніколи такого не чула, доки не зустріла Брюса. Спочатку мене дратувало, коли він ставав «миротворцем» і казав ці слова. Бо для мене в суперечці завжди були дві протилежні сторони, одна з яких має перемогти. І саме я неодмінно мала бути переможцем. Не могло бути й мови про нічию. А тут «поважати чужу думку»… Тобто немає правильної і хибної точок зору?

Це нелегко, особливо в сім’ї. Як тільки ми дізналися, що будинок наш, одразу ж почали планувати, як його обставити. Раптом у мене виникло відчуття, що ми збираємося жити в різних будинках. Я думала, ми продамо більшість старих меблів на гаражному розпродажі і купимо все нове. А Брюс нізащо не хотів позбуватися жодного обшарпаного крісла, дивана чи лампи, які він зберігав ще зі своїх студентських років.

Він думав, що мій кабінет буде в кімнаті з балконом на другому поверсі, а я хотіла кімнату з вмонтованими книжковими полицями. Брюс мав намір перетворити кухонний куток на комп’ютерний стіл, а я хотіла, щоб це було затишне місце, де я щоранку читатиму газету. Він хотів купити невеличкі пральну й сушильну машини і поставити їх на кухні, а я навіть думати не могла про те, щоб запах прального порошку змішувався з ароматом спагеті. Він визирнув на бічний ґанок і відразу ж уявив терасу з великими вікнами, а я бачила там гойдалку і клумби.

Але я спробувала стати дипломатом і перед тим, як купляти меблі, запропонувала подумати, як ми будемо використовувати кожну кімнату. Так, подивимося — кухня і їжа чи кухня і порошок для прання? Як буде логічніше? Кухонний куток і комп’ютер у моїй уяві також не поєднувалися. Брюс хотів, щоб у їдальні розмістилася його бібліотека, і коли він розпакував усі коробки, кімната стала схожою на книгарню. До того ж, він хотів прибити у ванній полички для радіо й телевізора (Брюс полюбляє дивитися CNN, коли голиться, хоч він і носить бороду). А ще йому заманулося прилаштувати поличку для книжок і газет прямісінько над унітазом. Книжки в туалеті? Як довго він збирався там сидіти?

Якщо справді чоловіки з Марса, а жінки з Венери, то мій Брюс, напевне, з Плутона. Я вважаю, що спальня — це місце для відпочинку, а він хотів перетворити її на свій барліг. Правду кажучи, він кожну кімнату намагався перетворити на барліг. Оскільки в нашому домі для нього не було офіційного «барлогу», то він намагався влаштувати його в кожній кімнаті. Коли він казав «барліг», переді мною поставала кімната, обклеєна мисливськими шпалерами, на стінах якої висять рушниці і скрізь трофеї з полювання (оленячі роги, опудало акули, ведмежа шкура). Брюс, звичайно ж, не колекціонує опудал, але йому потрібно десь розмістити свої маленькі й великі забави. Серед них, зокрема, й тренажер за тисячу доларів, на якому він займався щонайбільше двічі, а взагалі ми розвішуємо на ньому одяг. Я називаю цей тренажер найдорожчим у світі вішаком.

Якщо ви думаєте, що я непоступлива, то помиляєтесь, бо я погодилася на величезний компроміс: ми поставили в спальні його ліжко, а не моє. І він одразу ж «забронював» собі половину, на якій спатиме. Навіть коли він жив сам, то завжди спав на одній половині ліжка, а другу навіть не розстеляв. За гороскопом він Діва, тому акуратний навіть коли спить.

Нам було легше дійти згоди щодо серйозних питань, а от із дрібницями було складніше, ми весь час через них «перечіпалися». Брюс хотів розвішати всі свої двісті репродукцій. Він був би в захваті, якби кожна кімната скидалася на ресторан «Фрайдіз». Я дозволила повісити в їдальні його пам’ятну колекцію, присвячену темі холодної війни. Зрештою, таблички «Протирадіаційне сховище», жовта протиповітряна сирена, величезна бляшанка галет і плакат із дівчинкою, яка питає: «Матусю, що з нами станеться, якщо впаде бомба?», нагадують — треба бути вдячними за все, що маємо.

Врешті-решт ми змогли узгодити всі дрібниці, крім інших репродукцій, які цілий рік підпирали стіни. Я погоджувалася тільки на одну картину на кожну стіну, а він хотів заліпити ними все. Поступово, кімната за кімнатою, ми стали поважати думку одне одного. Одні стіни прикрашав він, інші — я. Усі були задоволені, доки ми не дійшли до червоних перегонових машин у чорних рамах. Вони більше підійшли б для кімнати п’ятнадцятирічного підлітка — якраз повісив би їх над ліжком, а потім зняв би у свій шістнадцятий день народження.

Я хотіла їх викинути. А Брюс бажав неодмінно почепити їх для загального огляду.

«Може, нам слід поважати думку одне одного?» — я вирішила випробувати його фразу в стилі Джиммі Картера.[Джеймс Ерл «Джиммі» Картер-молодший — 39-й президент США, лауреат Нобелівської премії миру.]

І, зрештою, він погодився віднести їх до підвалу, допоки ми обоє не дійдемо згоди, куди їх повісити. Через три роки Брюс наткнувся на них і здивувався, чиї це картини. Він стверджував, що ніколи раніше їх не бачив. Ми добряче з цього посміялись, а тоді витягли їх з підвалу і обоє зійшлися на думці, що перегонові машини просто неперевершено виглядатимуть на смітнику.

Урок 7. Не плачте наодинці, набагато легше ділити горе з кимось

Я люблю ходити в кіно. Там можна посидіти в темряві і тихенько виплакатись. Інколи я плачу через фільм, а інколи — через якісь проблеми, які слід було виплакати ще кілька тижнів тому. Я обираю хороший сумний фільм і виплакую все, що приглушувала і тримала в собі довгий час.

Усі, хто мене знають, бодай раз бачили, як я плачу. Донька піддражнює мене, тому що я плачу через рекламу «Кодак» і невигадливі драматичні фільми,