Читати книгу - "Скрут"

оксамит володарку-княгиню, чию красу псував різко окреслений, обрамлений глибокими зморшками рот. Ігара особливо вразила її спина, перерізана глибокою поперечною складкою; настільки дивний рельєф надавав княгині подібності з туго перев’язаним мішком. Ігарові зробилося смішно; його завжди розбирав сміх саме в ті моменти, коли сміятися в жодному разі не можна було. Він негайно ж ніби похнюпився, щоби сховати обличчя.

Сестра Ілази наклала на себе руки, бо напередодні завершився її болісно довгий роман із якимось зубожілим лицарем, вічним нареченим, якого її мати то приймала, то виганяла в нападі незрозумілого роздратування. Уже призначене весілля то переносилося, то скасовувалося, то призначалось наново; Ада закликала коханого на таємні побачення, а цілий сонм утримуваних у домі старих дівок болісно підглядав і підслуховував, і серед цих нещасних, що скніли в своєму дівоцтві, повнісінько було платних шпигунок. Єдиним другом бідної нареченої була її молодша сестра — вона ж і виявилася мимовільною винуватницею трагедії. Княгиня застала Ілазу за приязною розмовою з якимось гарненьким служником, роздратувалася; парубійка вигнали з двору батогами, та лють княгині на той час цілком вирвалася з-під контролю розуму, і в лиху годину з’явився Адин наречений, котрого й спіткала жахлива смерть від зграї лютих, зумисне нацькованих княгинею псів…

Ілаза не плакала. Ігарові не забракло нахабства вже за тієї першої зустрічі заприсягтися, що він вирве її із Замку й зробить своєю дружиною; в Ілази ж вистачило здорового глузду, щоб не поскаржитися матері на зухвалого послушника, а Отець Дізнавач був надто стурбований своєю місією, щоб звертати увагу на мрійливий вираз у Ігарових очах. Святий Птаху, він хотів стати гарним послушником, але вдача у нього…

Тіло болісно затерпло. Він не відчував власних ніг, а про існування рук лише зрідка нагадувало болісне поколювання; губи роздулися, мов мильні бульбашки. У ватяній тиші нескінченно довгого дня безтурботно дзюркотів струмок — його пісня була найгіршою з можливих тортур; потім до неї додалося басовите гудіння — над Ігаровим обличчям кружляла пара ґедзів, він раз у раз болісно смикався, але кровососи дедалі нахабніли. Води…

— Води… — тихенько прохрипіла Ілаза, й Ігар не впізнав її голосу. Невже й вона так само не відчуває тіла та намагається облизати губи липким язиком із тягучою слиною на ньому?!

Від каяття він знову ледь не заплакав. Клявся, що відверне всі лиха — яка ж ціна його клятвам?! Обіцяв бути їй опорою і захистом, а одурив наступного ж дня по весіллі, не вберіг, прирік на болісну смерть, тому що…

Він рвонувся дужче, й ґедзі здивовано відлетіли трішки далі, ніж досі. Скільки ще чекати?! Або Павук, або смерть від спраги… Уже й не важливо, що гірше…

— Ілазо, — озвався він, але не почув власного голосу. Спробував прочистити горло; ковтнув слину, якої вже не було. — Ілазо… Давай гратися, начебто ми на весіллі. Начебто столи накрито… Ти кого запросила?

Якийсь час було тихо, тільки вітер сухо шелестів листям.

— А… навіщо? — запитала Ілаза глухо.

Сонце низько, подумав Ігар. Незабаром і зовсім…

— Ілазо! Не мовчи. Скажи що-небудь.

Чи то зітхання, чи стогін.

— Ілазо… А чому… У княгині така… така яма на спині, начебто балка? Як від мотузки?

— Дурень.

— Ні, ти скажи!

— Вона не носить корсетів.

Ігар заплющив очі. Сто разів повторив про себе: «Корсет, корсет, корсет»… Слово втратило значення. Просто ланцюжок звуків.

— Ну то й що?

— Вона носить… Іншу білизну.

— Ну то й…

Ілаза схлипнула:

— Води. Я хочу води.

— Не плач, — попросив Ігар безпорадно.

І знову тиша. У дірах між гіллям висіла самотня хмарина, така само біленька й пухка, як учора. Один бік її здався Ігарові золотавим. Ледь-ледь.

Вечір наповзав із яру…

Він лише на мить заплющив очі — й побачив теля зі свіжим тавром на боці, червоним тавром, болісною раною; наступної миті небо в плетиві гілля виявилося вже не синім, а фіалковим, а листя на гілках зробилося чорним. Місце хмаринки посіла тьмяна, щойно народжена зірка.

Він злякався, миттю пригадав усе, наново відчув і сухий збуджений рот, і мертве затерпле тіло, й страх за Ілазу. Святий Птах не спуститься з неба, не порятує, як рятував давніх і праведних предків; він, Ігар, відступник, бо, довіряючись Вівтареві, зняв храмовий знак; він же базіка й зрадник, бо втяг Ілазу в…

Павутиння ледь здригнулося.

Не так здригнулось, як звичайно, коли намагалася поворухнутись Ілаза. Павутиння здригнулось інакше, по-новому, й від цього руху Ігарове серце підстрибнуло до самого горла.

— Ілазо… Люба…

Він почув її дихання, схоже на схлипування.

— Ілазо… Я… спав?

— Тихше. Будь ласка, мовчи.

— Мені здалося, що…

— Мовчи! — простогнала Ілаза. — Ти… відчуваєш…

Павутиння здригнулося знову — тепер цілком відчутно; Ігар ледь стримав зойк.

— Він тут, — майже спокійно сказала Ілаза. — Давно тут. Він чекає.

Удень Ігарові здавалося, що сили в нього висохли раз і назавжди — однак чергове тремтіння павутиння перетворило його на грудку з нервів і м’язів.

— Агов, ти! — вигукнув він, вигинаючись дугою. — Агов… Ти… хто тут, га?!

— Пере… стань, — голос Ілази нарешті відмовився їй коритись. — Ігаре… Я боюся… Я не… хочу… Я не хочу, не треба, ні!!!

Цієї миті Ігар погодився б умерти двічі. Не мало значення, як — аби тільки дали спокій Ілазі.

— Дай їй спокій! — закричав він, щосили намагаючись випручати затерплі руки. — Тварюка!!!

Це смішно, подумав наступної миті. Ніби вмовляти голодного вовка… Ах, як кричав той бідолашний вовк… Як кричав…

Тепер павутиння розмірно, через певні проміжки часу здригалось — і здригалось дедалі дужче. Ігар вивернув шию, наскільки це було можливо, намагаючись побачити Ілазу — а замість неї по краєчку його зору прослизнула темна, безформна тінь. Здалося?!

Він вдивлявся в темну плутанину гілля, поки очі не почали сльозитись. Здалося? Страх? Що це було?

Павутиння гойднулося. Хрипко скрикнула Ілаза; Ігар заборсався, мов справжня муха, так що джгути з павутинок поврізалися йому в шкіру:

— Ілазо! Не давайся! Говори зі мною! Я вмру за тебе! Говори! Нехай мене жере, я люблю тебе, більше за життя люблю! Не давайся!

Стогін.

Він закричав, як кричав минулої ночі вовк. Зірваного голосу вистачило ненадовго; звиваючись, до крові прокушуючи запечені губи, він хрипів, захлинався її ім’ям, і перед очима в нього металися в темряві вогненні іскринки — як тоді, на соломі, коли Отець Розбивач уперше поставив його на голову… Все дарма… Іла-азо…

— Тихше. Годі. Все. Тепер заспокойся і помовч.

Він марить. Це не голос Отця Розбивача — той говорив тонко, з металевим дзвоном, і дуже