Читати книгу - "Чарівник Смарагдового міста"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ми йдемо в Смарагдове місто до Великого Чарівника Гудвіна і заночували у твоїй хатині.
— Чого ви йдете до Гудвіна?
— Я хочу, щоб Гудвін повернув мене у Канзас, до тата й мами, — сказала Еллі.
— А я хочу попросити у нього трішки мозку для моєї солом'яної голови, — відповів Страшило.
— А я йду просто тому, що люблю Еллі, і тому, що це мій обов'язок — захищати її від ворогів! — сказав Тотошко.
Залізний Дроворуб глибоко замислився.
— А як ви вважаєте, Гудвін зможе дати мені серце?
— Гадаю, зможе, — відповіла Еллі. — Це йому не важче, ніж дати Страшилові мозок.
— Так ось, якщо ви мене візьмете у свою компанію, я піду з вами до Смарагдового міста й попрошу Великого Гудвіна, щоб дав мені серце. Адже серце — моє найзаповітніше бажання.
Еллі радісно вигукнула:
— Ой, друзі мої, яка я рада! Тепер вас двоє, і у вас двоє заповітних бажань!
— Попливемо, тобто, підемо з нами, — добродушно погодився Страшило.
Залізний Дроворуб попрохав Еллі доверху наповнити маслом маслянку й покласти її на дно кошика.
— Я можу потрапити під дощ і заіржавіти, — пояснив він, — і тому без маслянки мені буде непереливки.
Потім Дроворуб підняв сокиру, і вони пішли через ліс до шляху, вибрукуваного жовтою цеглою.
Для Еллі і Страшила було велике щастя зустріти такого супутника, як Залізний Дроворуб, — дужого і кмітливого.
Коли Дроворуб помітив, що Страшило спирається на кострубатий, сучкуватий дрючок, він одразу ж зрізав з дерева рівненьку гілочку й зробив для товариша зручний і міцний ціпок.
Незабаром мандрівники підійшли до місця, де шлях заріс чагарями і став непрохідним.
Та Залізний Дроворуб запрацював своєю величезною сокирою і швиденько розчистив дорогу.
Еллі йшла замислена і не помітила, як Страшило звалився у яму. Йому довелося гукати на поміч друзів..
— А чому ти не обійшов навколо? — запитав Залізний Дроворуб.
— Не знаю! — щиросердно відповів Страшило. — Розумієш, у мене голова напхана соломою, і я йду до Гудвіна попрохати трішки мозку.
— Мозок не найголовніше. У всякому разі — це не найкраще на світі, — сказав Дроворуб.
— Невже? — здивувався Страшило. — Чому ти так гадаєш?
— Раніше у мене був мозок, — пояснив Залізний Дроворуб. — Однак тепер, коли доводиться вибирати між мозком і серцем, я віддаю перевагу серцю.
— А чому? — запитав Страшило.
— Послухайте мою історію, і тоді ви все зрозумієте.
І Залізний Дроворуб заходився розповідати їм свою історію.
— Я — дроворуб. Коли став дорослим, вирішив одружитися. Від усього серця я покохав одну гарненьку дівчину, тоді я ще був, як і всі люди, з м'яса і кісток. Однак лиха тітка, у котрої жила дівчина, не захотіла розлучатися з нею, бо дівчина працювала на неї. Тітка пішла до чаклунки Гінгеми й пообіцяла назбирати їй цілий кошик найжирніших п'явок, якщо та не допустить весілля.
— Злу Гінгему забито! — урвав його Страшило.
— Хто це зробив?
— Еллі! Вона прилетіла на Будиночку, що карає, і — крах! крах! — сіла чаклунці на голову.
— Шкода, що цього не сталося раніше! — зітхнув Залізний Дроворуб і вів далі: — Гінгема зачаклувала мою сокиру, та, відлетівши від дерева, відтяла мені ліву ногу. Я дуже засмутився: адже без ноги я не міг бути дроворубом. Я пішов до коваля, і той зробив мені чудову залізну ногу. Гінгема знову зачаклувала мою сокиру, і вона відрубала мені праву ногу. Я знову пішов до коваля. Дівчина кохала мене, як і раніше, і не відмовлялась вийти за мене заміж. «Ми чимало заощадимо на чоботях і штанях», — казала вона. Однак лиха чаклунка не заспокоїлась: адже їй дуже хотілося одержати обіцяний кошик п'явок. Отак я втратив руки, і коваль зробив мені залізні. Коли ж сокира відтяла мені голову, я подумав, що мені настав кінець. Але про це дізнався коваль і змайстрував мені чудову залізну голову. Я працював далі, і ми з дівчиною, як і раніше, кохали одне одне…
— Тебе, виходить, майстрували частинами, — глибокодумно зауважив Страшило. — А мене мій господар створив ураз…
— Найгірше попереду, — сумно розповідав Дроворуб. — Підступна Гінгема, видно, вирішила все ж доконати мене. Вона ще раз зачаклувала сокиру, і та розтяла мій тулуб на дві половини. Та, на щастя, коваль швидко дізнався про це і зробив мені залізний тулуб, прикріпивши до нього на шарнірах мою голову, руки і ноги. Але — на жаль! — я не мав більше серця: ковалю не вдалося його вставити. І я вирішив, що людина без серця не має права кохати дівчину. Я повернув моїй нареченій її слово вірності і сказав, що тепер вона звільнена від своєї обіцянки. Дивна дівчина чомусь зовсім цьому не зраділа, а сказала, що кохає мене, як і раніше, й чекатиме, коли я схаменуся. Що тепер з нею, не відаю: адже ми не бачились більше року…
Залізний Дроворуб зітхнув, і сльози покотились у нього з очей.
— Бережись! — злякано вигукнув Страшило і витер йому сльози блакитним носовичком. — Ти ж бо знову заіржавієш від сліз.
— Дякую, мій друже! — сказав Дроворуб. — Я забув, що мені не можна плакати. Будь-яка вода шкідлива для мене… Отже, я пишався своїм новим металевим тілом і вже не боявся зачарованої сокири. Мене страхала тепер лише іржа, але я завжди носив із собою маслянку. Та одного разу я забув її, потрапив під зливу і так заіржавів, що не міг зрушити з місця, доки ви не порятували мене. Я впевнений, що й цю зливу на мене наслала підступна Гінгема… Як це жахливо — цілий рік стовбичити у лісі і думати, що в тебе немає серця!
— З цим можна порівняти лише стирчання на кілку посеред пшеничного лану, — перебив його Страшило. — Щоправда, повз мене проходили люди і можна було розмовляти з воронами…
— Коли мене кохали, я був найщасливішою людиною, — продовжував Залізний Дроворуб, зітхаючи. — Якщо Гудвін дасть мені серце, я повернусь до країни Жуванів, оженюсь. Можливо, моя любка ще чекає на мене…
— А я, — вперто правив своєї Страшило, — вважаю, що мозок краще, ніж серце: коли немає мозку, то й серце ні до чого.
— А мені потрібне серце! — заперечив Залізний Дроворуб. — Мозок не робить людину щасливою, а щастя — це найкраще, що є на світі.
Еллі мовчала, бо не знала, хто з її нових друзів правий.
ЕЛЛІ В ПОЛОНІ У ЛЮДОЖЕРА
іс ставав дедалі глухішим. Віття дерев, сплітаючись угорі, не пропускало сонячних променів. На шляху, вибрукуваному жовтою цеглою, стояла напівтемрява.Йшли до пізнього вечора.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чарівник Смарагдового міста», після закриття браузера.