Читати книгу - "Чорна стріла"

Тимчасом молодий Шелтон старанно їв. Раптом хтось торкнув його за руку, і він почув у себе над вухом тихий шепіт.

— Робіть вигляд, що нічого не чуєте, благаю вас, — шепотів голос. — Будь ласка, поясніть мені, як дістатися найкоротшим шляхом до Холівуда. Благаю вас, добрий хлопчику, допоможіть нещасному, що потрапив у біду, покажіть мені шлях, щоб я міг врятуватися.

— Ідіть стежкою повз вітряк, — відповів Дік так само тихо, — вона доведе вас до переправи через Тілл, а там знову спитаєте.

Не повертаючи голови, Дік продовжував їсти. Однак куточком ока він побачив, як хлопчик, якого називали мастер Джон, крадькома вийшов з кімнати.

«Він зовсім не старший за мене, — подумав Дік, а ще назвав мене «добрим хлопчиком»! Та якби я знав, що це просто хлопчак, то скоріше повісив би цього негідника, ніж показав би йому шлях. Якщо він поїде через болото, то я можу наздогнати його і нам'яти йому вуха».

Через півгодини сер Деніел вручив Дікові листа і звелів йому мчати в Танстольський замок. А ще через півгодини після того, як поїхав Дік, до кімнати вбіг гонець від мілорда Райзінгема.

— Сер Деніел, — сказав гонець, — ви втрачаєте нагоду здобути велику славу. Сьогодні вдосвіта знову розпочалася битва, і ми розбили їхній передовий загін і розігнали праве крило. Попереду остання битва. Коли б на нашому боці було ваше свіже військо, ми б скинули їх у річку. Ну що, сер рицар? Невже ви будете останнім? Це не зробить вам честі!

— Я тільки що зібрався вирушати, вигукнув рицар. — Селдене, дай сигнал. Сер, Я негайно буду з вами. Ще немає й двох годин, як більша частина мого війська прийшла сюди. Що тут поробиш? Поспішаючи, можна загнати коней. Швидше, хлопці!

У вранішньому повітрі весело заграла сурма, на головну вулицю з усіх боків збігалися воїни сера Деніела і шикувалися перед корчмою. Вони спали із зброєю і не розсідлували коней, і через десять хвилин сто важко озброєних вершників і лучників, чисто одягнених і добре дисциплінованих, стояли в лавах. Більшість з них була в одязі, який носили слуги сера Деніела — темно-червоного і блакитного кольорів, що надавало їм чепурного вигляду. Найкраще озброєні стояли спереду, а далі, так щоб не було видно, в кінці колони, було жалюгідне поповнення, що прибуло вчора ввечері. Сер Деніел з гордістю дивився на свій загін.

— Саме такі хлопці потрібні в скруті, — сказав він.

— Справді, гарні хлопці, — відповів гонець. — Жаль тільки, що ви не вирушили раніше.

— Нічого не поробиш. Так уже повелось, що на бенкеті все краще буває спочатку, а в битві наприкінці, сер, — сказав рицар і сів на коня. — Гей! — закричав сер Деніел. — Джон! Джоанна! Та де ж вона, клянусь святим розп'яттям. Хазяїне, де ця дівчина?

— Яка дівчина, сер Деніел? — сказав хазяїн. — Я не бачив ніякої дівчини.

— Ну, тоді хлопчик, старий дурню! — вигукнув рицар. — Хіба ти не розгледів, що це дівчина? На ній темно-червоний плащ. Вона порушила піст, напившись води, пам'ятаєш. Де ж вона, негіднику?

— Допоможіть нам, святі угодники! Ви звали його мастер Джон, — сказав хазяїн. — А я ні про що й не догадався. Він поїхав. Я бачив його… її… я бачив її в стайні годину тому, вона сідлала сірого коня.

— Клянусь розп'яттям, — закричав сер Деніел. — Дівчина коштувала мені п'ятсот фунтів, коли не більше!

— Сер рицар, — з болем в голосі зауважив гонець, — поки ви тут кричите про п'ятсот фунтів, там вирішується, хто володітиме англійським королівством.

— Добре сказано, — відповів сер Деніел. — Селдене, візьми з собою шістьох арбалетників і спіймай її. Мене не обходить, якою ціною це буде зроблено, та щоб, коли я повернусь, вона була в Танстольському замку. Ти за це головою відповідаєш. А тепер у дорогу!

Військо помчало риссю, а Селден із шістьма воїнами лишились на вулиці в Кетлі, оточені селянами, які зацікавлено їх розглядали.

Розділ II

НА БОЛОТІ

Було близько шостої години, коли Дік, повертаючись того травневого ранку додому, під'їхав до болота. Над головою в нього повисло чисте блакитне небо, веселий вітрець рівномірно шелестів травою і листям. Крутились крила вітряків, верби на болоті колихалися, і по них, наче по житу, котились світлі хвилі. Дік провів у сідлі цілу ніч, але серце в нього було здорове, тіло міцне, і він не відчував втоми.

Стежка збігала вниз, все ближче до трясовини; нарешті зникли всі дорожні прикмети, крім вітряка, що стояв на пагорбі біля Кетлі, і верховіть дерев Танстольського лісу далеко перед ним. Обабіч стежки простяглись великі зарості очерету і лози, що колихались од вітру, та калюжі води, вкриті брижами; зрадницька трясовина, зелена, наче смарагд, підступно вабила мандрівника. Стежка вела навпростець через болото. Вона була дуже давня, протоптали її ще римські солдати. Відтоді минуло багато віків, і подекуди на сотні кроків вона ховалась під гнилими водами болота.

Приблизно за милю від Кетлі Дік під'їхав саме до такого місця. Стежка густо заросла тут кущами очерету й лози, що скидались на маленькі острівці, і це могло будь-кого збити з пантелику. До того ж трясовина була тут значно ширша, ніж в інших місцях, і людина, необізнана з болотом, легко могла потрапити в біду. Дік з острахом згадав про хлопчика, якому він так незрозуміло розповів, як треба їхати. Про себе він не турбувався: йому досить було глянути назад, на крила вітряка, що виразно чорніли на тлі блакитного неба, глянути вперед, на Танстольський ліс, щоб визначити дорогу і впевнено їхати далі, хоч кінь його вже йшов по коліна у воді.

Дік проїхав уже половину трясовини і побачив спереду стежку, що виходила з води, аж раптом праворуч він почув сплеск води і побачив сивого коня, який зав'яз у болоті і судорожно силкувався вилізти звідти. В ту мить, наче зачувши наближення допомоги, нещасна тварина пронизливо заіржала, її налиті кров'ю очі були сповнені жаху, вона борсалась в драговині, повітря навколо сповнювало дзижчання хмари мошви, що нависла над нею.

«Невже бідолашний хлопчина загинув? — подумав Дік. — Це ж, напевно, його кінь. Славний сивий кінь! Ти кличеш мене так жалісно, і я зроблю для тебе все, що в людських силах. Тобі не доведеться мучитись тут, занурюючись поступово в це баговиння».

Він натягнув арбалет і пустив стрілу коневі в голову.

Після цього жорстокого акту милосердя засмучений