Читати книгу - "Стара фортеця"

— Хто ж це тебе навчив такої нісенітниці?

— Валеріан Дмитрович навчив, — сміливо сказав Юзик і додав, пояснюючи: — Учитель Лазарєв.

— Ваш Лазарєв нічого не знає! — спалахнув піп. — Ваш Лазарєв боговідступник і шарлатан!

— І це неправда! — твердо сказав Куниця. — Валеріан Дмитрович усе знає.

— Що? — загорлав піп. — Неправда? Ану, стань у куток! На кукурудзу! У куток іди, погань нещасна! На коліна!

Навіть шибки задрижали цієї хвилини від крику Кияниці. Блідий Юзик почекав трошки, а тоді поволі пішов до грубки і став там у кутку навколішки.

Після цього випадку ми ще дужче зненавиділи попа Кияницю.

Голос Тараса

Та й здорово ж їхати на гуркотливій підводі по знайомому місту саме тоді, коли всі приятелі сидять у нудних і курних класах. Якби не ця подорож по барвінок, сидіти б і нам тепер на уроці закону божого та заучувати напам'ять «Отче наш».

А хіба в таку погоду полізе в голову «Отче наш» або історія попа Кияниці?

Куниця теж задоволений:

— Я б щодня погодився їздити по барвінок — нехай звільняють від уроків. А ти?

— Питаєш! — відповів я йому. І мені відразу стало дуже сумно, що тільки на сьогодні випало нам таке щастя. А завтра…

— Петлюрівці! — штовхнув мене Юзик.

Назустріч іде колона петлюрівців. Їх обличчя вилискують від поту. Збоку з хлистиком у руці крокує сотник. Він хитрий, холера: солдатів змусив надягти сині жупани, білі каракулеві папахи з оксамитними «китицями», а сам іде в легенькому френчі англійського крою, на голові в нього літній захисного кольору кашкет з довгим козирком, що затуляє обличчя від сонця.

Возій звертає. Ліві колеса вже котяться по тротуару, — ось-ось ми зачепимо віссю дощаний паркан міністерства морських справ петлюрівської директорії.

Однаково тісно. Возій круто зупиняв коня.

Колона порівнялася з нами.

Сотник, пропустивши солдатів уперед, підбіг до возія, — розмахуючи хлистиком, закричав:

— Куди їдеш, сучий сину? Не міг почекати отам, на горі? Не бачиш — козаки йдуть?

— Та я… — хотів був виправдатися возій, сивий старий у брилі, але петлюрівський сотник раптом повернувся і, наздоганяючи загін, закричав:

— Відставити пісню!

І не встигли затихнути голоси петлюрівців, як сотник дзвінко скомандував:

— Струнко!

Солдати відразу пішли струнко, повернувши голови вліво. Бороновані дула карабінів перестали теліпатися абияк І заколихалися рівніше. Та чого ради він скомандував «струнко»? Ах, он воно що!

На тротуарі з'явилося двоє офіцерів-пілсудчиків. Один н цих — маленький, білявий, другий, трохи старший, — червонолиций, з чорними бакенбардами. Пілсудчики йдуть, розмовляючи один з одним, і не помічають поданої команди. Сотник зупинився й дивиться на пілсудчиків в упор.

Не помічають.

Сотник знову командує на всю вулицю:

— Струнко! Помітили.

Білявий офіцер штовхнув червонолицього. Той виструнчився, непомітно поправив пояс і закрокував, дивлячись на колону.

Тільки коли перший ряд підійшов до офіцерів, обидва спритно піднесли до лакованих козирків конфедераток по два пальці. А сотник виструнчився так, наче хотів вискочити з свого френча, і, ніжно ступаючи по бруківці, приклавши руку до скроні, пройшов перед пілсудчиками, як на нараді.

… Ми їхали повільно поряд з офіцерами по вузенькій і кривій вулиці. Куниця скоса розглядав їхні гаптовані позументами стоячі коміри. Офіцери йшли посміхаючись, а маленький, покрутивши головою, сказав:

— Зовсім непотрібне лакейство!

— Але чого пан поручик хоче? Він мужик і мужиком згниє, — відповів білявому офіцер з бакенбардами і, вийнявши з кишені маленьку, обшиту мереживом хусточку, став сякатися, та так здорово, що бакенбарди, наче миші, заворушилися на його рум'яних щоках. Я зрозумів, що польські офіцери глузують з петлюрівського сотника, який двічі подавав команду «струнко», тільки б вислужитися перед ними.

Юзик раптом теж засміявся.

— Ти чого?

— А пам'ятаєш ксьондза? — прошепотів він, захлинаючись сміхом.

— Ще б пак!

Тут я згадав, що відразу ж після того, як пілсудчики разом з петлюрівцями захопили наше місто, на Гімназичному майдані з раннього ранку стали збиратися легіонери Пілсудського. Поки війська підходили й шикувалися, в сусідньому з гімназією кафедральному костьолі правив урочистий молебень якийсь знаменитий польський біскуп[1]. Казали, що він приїхав з самої Варшави. Його виїзд — високий лакований фаетон на гумових шинах — стояв у нас на гімназичному подвір'ї. Нам з Куницею дуже хотілося потрапити до костьолу, подивитися на цього поважного біскупа, але потрапити туди було важко. На паперті, біля чорних, навстіж розчинених дверей костьолу, стояло двоє легіонерів з гвинтівками. Легіонери пускали до костьолу лише дорослих, а хлопчаків відганяли геть. Ми чекали біскупа на вулиці.

З різнокольорових вузеньких віконець долинали до нас тягучі звуки органа, інколи долітали співи.

Тільки-но закінчилася відправа, з костьольних дверей на майдан до військ посунула шляхта. Кого тільки не було тут!

Ішли, оглядаючись назад і перешіптуючись, старі польські пані в чорних мереживних пелеринках, у кумедних капелюшках із страусовими перами. Хоч було ясне небо й ніхто не чокав дощу, в кожної з них була про запас парасолька.

Ішли, затиснувши в руках маленькі молитовники, любимиці ксьондза — зморщені старі діви, «дівотки», прошкандибала в шерстяній мантильї, з лорнеткою на шиї, вчителька музики пані Стеранчковська. За Стеранчковською ішов голова батьківського комітету нашої гімназії поміщик Язловецький. Поряд з ним у синій венгерці з чорними галунами майже біг перевалюючись товстенький, коротконогий власник цукроварні Зембицький.

І ось, нарешті, в ошатній мантії, з важким золотим хрестом на грудях з'явився сам біскуп.

Дзвонар зчинив цієї миті такий передзвін, що всі голуби з переляку посхоплювалися з дахів і полетіли далеко на Заріччя.

Біскуп ішов поважний, стуливши губи, під білим парчевим балдахіном, який несли служки в червоних убраннях. Двоє з них бігли попереду і, розчищаючи дорогу, теж дзвонили в блискучі ручні дзвіночки. З усіх боків біскупа оточували приїжджі ксьондзи та служки, вони забігали вперед, зазирали йому в обличчя. Звідки їх стільки набралося, ми зрозуміти не могли.

Дорослі служки тягли на плечах гаптовані блискітками корогви, дубові хрести.

Вся ця юрба вийшла на майдан і вишикувалася біля дерев'яного помосту, поряд з генералами і офіцерами, на ліпому фланзі військ Пілсудського. Кляті служки заступили своїми корогвами все. Довелося шукати зручне місце, звідки парад було б видно краще. Разом з іншими учнями чи пробралися через чорний хід до гімназії й вибігли на балкон.

З цього балкона було добре видно весь майдан — рівні голубуваті ряди піхоти, познанських уланів з біло-малиновими прапорцями на гострих піках, заквітчаний сосновими гілками дерев'яний поміст, збудований посередині майдану.

На поручнях помосту були прибиті картонні щитки з коронованими орлами.

Не встигли ми як слід