Читати книгу - "Русалчин тиждень: Казки про русалок, водяників, болотяників, криничників"

— Полети, сороко, за синє море і принеси нам живлющої-цілющої води, аби ми свого побратима оживили.

— Прив'яжіть мені до лапочок пляшечки, і я полечу, — відповідає сорока. — Якщо через двадцять днів не повернуся, то знайте, що я море не перелетіла.

Бігає заєць дивитися, чи ще весілля не почалося у царському палаці: якраз на двадцятий день цар призначив.

Пройшло дев'ятнадцять днів, лис і каже:

— Треба приготувати яку їжу, бо сорока голодною прилетить.

Пішов вовк у село і приніс ціле порося.

А надвечір побачили всі, що сорока летить. Летить та скрегоче, бо дуже їсти хоче.

Відв'язали звірі пляшечки з цілющою-живлющою водою і кажуть:

— Оце порося, сороко, — твій обід. А ми беремося до роботи.

Підняли вони Іванову голову, вилили води на неї, на тулуб і — зрослося. Дали води Іванові ще й випити, а він каже:

— Що мені з того, що я живий, коли зброї не маю.

— Буде твоєю і зброя, і царівна, — відповідає ведмідь. — Пиши листа.

Написав Іван листа, заєць взяв його в зуби, і разом пішли до палацу. Зупинилися коло брами, а заєць із листом переліз через дірочку в паркані і став під вікном. Царівна заплакана у вікні сиділа. Побачила вона зайця і по стрічечці червоній, якою колись шиї всім Івановим побратимам перев'язувала, впізнала.

Відчинила вікно — і заєць скочив до палацу.

Прочитала вона Іванового листа і заплакала з радості.

Але приходить цар і каже до шлюбу збиратися. Тоді царівна мовить:

— Ні, тату, не цей мене від смерті врятував, за якого хочеш віддати, а той, що під брамою з друзями стоїть.

Наказав цар привести Івана до палацу. Міністр як побачив його живого, то каже:

— Я маю знаки, що вбив змія.

І приносить дванадцять голів.

Подивився Іван на ті голови та й каже:

— Всяка звірина на світі має язик.

Тоді виймає з кишені дванадцять язиків і показує цареві.

Подивилися на зміїні пащі — справді язики відтяті.

Питає цар у дочки, як було. А вона все розповіла. Тоді він говорить:

— Віддаю за тебе дочку, яку ти врятував. Сьогодні весілля. А що з цим зробити? — і показав на міністра.

Каже Іван:

— Тут є справедливий суддя — ведмідь, прокурор — вовк, а присяжні — лис і заєць. Як вони присудять, так і буде.

Ведмідь тоді каже:

— Приступи, підсудний, до нас.

А міністр не хоче. Тоді вовк як стрибнув, як стиснув міністра за горло, то він і не квікнув.

І кінець.

Кирило Кожум'яка

Колись був у Києві якийсь князь, лицар, і був коло Києва змій, і щороку посилали йому дань: давали або молодого парубка, або дівчину. Ото прийшла черга вже і до дочки самого князя. Нічого робить — коли давали городяни, треба й йому давать. Послав князь свою дочку в дань змієві. А дочка була така хороша, що й сказати не можна. То змій її і полюбив. От вона до його прилестилась та й питається раз у нього:

— Чи є, — каже, — на світі такий чоловік, щоб тебе подужав?

– Є, — каже, — такий у Києві, над Дніпром. Як затопить хату, то дим аж під небесами стелиться; а як вийде на Дніпро мочити кожі (бо він кожум'яка), то не одну несе, а дванадцять разом, і як набрякнуть вони водою в Дніпрі, то я візьму та й учеплюсь за них, чи витягне-то він їх? А йому й байдуже: як смикне, то й мене з ними трохи на берег не витягне. Отого чоловіка тільки мені й страшно.

Княжна і взяла собі те на думку, і думає: як би їй вісточку додому подати і на волю до батька дістатись? А при ній не було ні душі, тільки один голубок. Вона вигодувала його, ще як у Києві була. Думала-думала, а далі і написала до отця:

«Отак і так, — каже, — у вас, панотче, є у Києві чоловік, на ймення Кирило, на прізвище Кожум'яка. Благайте ви його через старих людей, чи не захоче він із змієм побиться, чи не визволить мене, бідну, з неволі! Благайте його, панотченьку, й словами, й подарунками, щоб не образився він за яке необачне слово. Я за нього і за вас буду до віку Богу молиться!»

Написала так, прив'язала під крильцем голубові та й випустила у вікно. Голубок звився під небо да й прилетів додому, на подвір'я до князя. А діти саме бігали по надвір'ю да й побачили голубка.

— Татусю, татусю! — кажуть. — Чи бачиш — голубок од сестриці прилетів?

Князь перше зрадів, а далі подумав-подумав да й засумував:

— Це ж уже проклятий ірод згубив, видно, мою дитину!

А далі приманив до себе голубка, глядь, аж під крильцем карточка. Він за карточку. Читає, аж дочка пише: так і так. Ото зараз призвав до себе всю старшину.

— Чи є такий чоловік, що прозивається Кирилом Кожум'якою?

– Є, князю. Живе над Дніпром.

— Як же до нього приступити, щоб не образився та послухав?

Ото сяк-так порадились да й послали до нього найстаріших людей. Приходять вони до його хати, одчинили помалу двері та й злякались. Дивляться, аж сидить сам Кожум'яка долі, до них спиною, і мне руками дванадцять кож; тільки видно, як коливає оттакенною білою бородою! От один з тих посланців: «Кахи!»

Кожум'яка жахнувся, а дванадцять кож тільки трісь, трісь! Обернувся до них, а вони йому в пояс:

— Отак і так: прислав до тебе князь із просьбою…

А він і не дивиться, і не слухає: розсердився, що через них та дванадцять кож порвав.

Вони знов давай його просить, давай його благати. Стали навколішки… Шкода! Просили-просили та й пішли, понуривши голову.

Що тут робитимеш? Сумує князь, сумує і вся старшина:

— Чи не послать нам іще молодших?

Послали молодих — нічого не вдіють і тії. Мовчить та сопе, наче не йому й кажуть. Так розібрало його за тії кожі.

Далі схаменувся князь і послав до нього малих дітей. Тії як прийшли, як почали просити, як стали навколішки та як заплакали, то й сам Кожум'яка не витерпів, заплакав та й каже:

— Ну, се ж уже для вас я роблю.

Пішов до князя.

— Давайте ж, — каже, — мені дванадцять бочок смоли і дванадцять возів конопель.

Обмотався коноплями, обсмолився смолою добре, взяв булаву таку, що, може, в ній пудів десять, да й пішов до змія.

А змій йому й каже:

— А що, Кириле?