Читати книгу - "Сині двері зліва"

Пролунав телефонний дзвінок.

Нестримна лють

- І хто ж це мені телефонує? — запитав наш головний герой у того, хто йому телефонував.

— Це я! Привіт!

Це був він.

— Хто? Я не розумію!

— Тю, кажу ж, що це я! Ніколай! — це був Ніколай, і він кричав.

— Ніколай, щось трапилось?

— Ні!

— Ви телефонуєте з Бірми?

— Звідки?

— З Бірми.

— Це що? Назва ресторану?

— Ні, це назва країни. То ви телефонуєте з Бірми?

— Ні! Я з дому! А з чого ти взяв, що я у цій, як її…

— Бірмі.

— Точно!

— Тому що ви кричите. Ви весь час кричите, наче ви телефонуєте з іншої країни. Це така фішка?

— А?

— Питаю, так треба, у сенсі, кричати?

— Вибач! Слухай, що я хотів: у тебе все гаразд?

— А що може бути не гаразд? — Терпіння нашого головного героя перебувало на стадії, коли воно, терпіння, може вибухнути, немов балон з гелієм, який кинули до вогнища.

— Ну, я не знаю! Крани не течуть?

— Ще не перевіряв.

— Так перевір ти! Думаєш я за тебе ходитиму і перевірятиму твої крани?

— Ніколай, це необхідно робити зараз?

Ніколай задумався. Пролунав тріск, шипіння, але зв'язок не розірвався.

— Так! Це треба зараз, щоб потім не було тужливих рапсодій!

— Добре, я перевірю, але благаю вас не телефонувати мені з таких дріб'язкових причин. Не кладіть слухавку.

Наш головний герой, стримуючи себе, аби не ляснути телефоном об стіну, вийшов з кімнати, зайшов до ванної, перевірив наявність несправностей і, впевнившись, що таких не існує, повернувся до телефону.

— Алло, Ніколай?

— Ага! То як там справи з кранами?

— Все гаразд.

- І з-під ванної теж не тече?

— Не тече.

— Ти перевірив?

— Так, я перевірив.

— Точно? Дивись, щоб потім не було ніяких липневих морозів.

Наш головний герой поклав слухавку, вилаявся і повернувся до ребусів, які хоч і добряче йому обридли, але їхнє завершення було необхідним для подальшого затишку та благоустрою квартири.

Знову задзеленькав телефон. Наш головний герой презирливо глянув у його бік і спокійно продовжив зав'язувати шкарпетки у клубки. Так колись навчила його матінка. Шкарпеточка у шкарпеточку, вузлик до вузлика.

Близько десятої години вечора наш головний герой нарешті закінчив свої буденні клопоти, випив склянку солодкого чаю з бергамотом і зробив висновок, що настав час лягати спати. Власне, час іще не настав, адже зазвичай наш головний герой лягав після дванадцятої, але така вражаюча втома накотилася на нього, що не лягти спати саме зараз було б подібно до смерті. Зрештою, наш головний герой так і подумав: якщо я зараз не ляжу спати, то помру. Але попереду на нього чекала болісна процедура. Всовувати ковдру до підодіяльника. Вдома це робила матінка. Коли наш головний герой навчався у медичному інституті, то спочивав у спальному мішку. В цій же квартирі, майже у центрі мегаполісу, не було ані спального мішка, ані матінки. Тому болісна процедура цілковито і повністю лягала на його кволі плечі.

Проте і з цим завданням наш головний герой впорався. Щоправда, намучився добряче.

Ліжко виявилося зручним, точніше не ліжко, адже ліжка як такого у цій квартирі не було, проте був розкладний диван.

— Ніколи не думав, — пробурмотів наш головний герой, гасячи світло у лампі, що стояла на журнальному столику поруч, — ніколи не думав, — повторив наш головний герой, занурюючи своє обличчя у подушку, — що на дивані можна так зручно спати.

За три з половиною хвилини він по вінця загруз у глибокому, немов провалля, сні.

Було двадцять три хвилини на двадцять третю.

Рівно за сорок вісім хвилин пролунав телефонний дзвінок, який і розбудив нашого головного героя.

— Господи, — вилаявся він, — мені ж тільки-но почали снитися леви. Якщо це знову Ніколай, я покладу слухавку.

— Алло, — роздратовано привітався наш головний герой.

— Алло!!! — прокричав Ніколай.

— У Бірмі ранок? — поцікавився наш головний герой.

— А? — не зрозумів саркастичного підтексту Ніколай.

Але наш головний герой уже поклав слухавку, і не встиг він її покласти (хоча ні, встиг, інакше не відбулося б того, що відбулося), як знову пролунав дзвінок.

Наш головний герой проігнорував саме поняття такту, а тому вдав, наче його немає вдома. Більше того, він знайшов важіль регулювання гучності на цій далеко не сонній бежевій жабі і поставив його на мінімальну гучність, яка дорівнює тиші.

— Може, хоч рись мені насниться, — пробурмотів наш головний герой і заснув.

О дев'ятій годині ранку хтось постукав у двері.

Наш головний герой нещодавно прочитав книжку, де один з героїв, Ніл Палич, ніколи не дзвонив у двері, а лише стукав, немов сусід за комуналкою, що прагнув чужих квадратних метрів.

Відчинивши двері, наш головний герой побачив стінку навпроти, але, згадавши вчорашній конфуз, подивився униз, де окрім килимка та трьох недопалків нічого не побачив. І тільки він зібрався було зачинити двері, як із-за них вискочила карлиця у синій брючній піжамі, що була розцяцькована в жовті ведмедики.

— Ага! Не чекав? Це я так, тебе обдурити хотіла, — побажала доброго ранку карлиця.

— Обдурили?

— Обдурила! Я чого прийшла. Насправді, ти мені триста років не потрібен, але мамка попросили, щоб ти увімкнув звук на телефоні.

— Я ще сплю.

— А мамка попросили!

— Добре, я увімкну звук.

— Ну… тоді… як хочеш, захода на оладки. З яблуками.

— Дякую, — ввічливо відмовився наш головний герой, — іншим разом.

— Як хочеш, — і Рима, в одних махрових шкарпетках, навіть без капців, знову зникла у своїй квартирі. Наш головний герой знизав плечима й зачинив двері.

На вигляд він міг би дати цій Римі років тридцять, а то навіть тридцять п'ять, але поведінка її натякала на те, що у чотирнадцять поводять себе нічим не краще, ніж у тридцять, а то навіть у тридцять п'ять.

Перевівши важіль у позицію «дуже гучно», наш головний герой одразу почув дуже гучний дзенькіт.

— Алло? — запитально відповів наш головний герой.

— Ей ти, конюх.

Пояснювати, хто телефонував, — зайвий клопіт.

— Я не конюх, у мене вища…

— Слухай, ти! Я хочу тебе бачити!

— Я розумію, що ви хочете мене бачити, але я б волів ще випити кави, я навіть зуби не чистив…

— Конюхи чистять зуби? — голос Рити Львівни нагадував зубний скрегіт, немов тими самими зубами виписували по склу ієрогліфи. — Так ти мені не відповів, конюхи чистять зуби? Жартую! Можеш не відповідати. У мене почистиш. У мене і кави вип'єш. У мене і пєндюлів отримаєш! Бігом.

— А можна не у такому тоні? — ображено запитав наш головний герой.

— Ти мені вказувати будеш?

— Добре-добре, я зараз піднімуся.