Читати книгу - "Fata Morgana"

***

Якось надвечiр Маланка вийшла з хати i наткнулась на Гафiйку, що стояла притулена до одвiрка.

- Ти що тут робиш? -поспитала вона її, але, глянувши на Гафiйку, Маланка так i зомлiла.

- А що тобi таке?

Гафiйка не одповiдала. Вона стояла зiгнута, блiда, аж чорна, i тремтiла.

- Що з тобою? - допитувалась Маланка i взяла Гафiйку за холоднi руки.

Гафiйка мовчала i тiпалась, як у пропасницi. Маланка завела її до хати i кинулась свiтити свiтло. Блiде свiтло ще чорнiшi тiнi поклало на її бiлому виду, широко оодкритi жахом очi заблищали, як склянi. Маланка зовсiм перелякалась. Посадила Гафiйку на пiл i почала тремтячими руками обмацувати її лице, голову.

- Що тобi? Налякалася? Болить що?

Одповiдi не було. Тiльки пiд руками в Маланки тiпалось холодне тiло.

Маланка почала гукати Андрiя. Та Андрiя десь не було.

Маланцi заходило в голову, що сталося з Гафiйкою? Наврочив хто? Налякав? Пiдвiяло? Куди вона ходила? де була? Що ж це, господи, подiялось з дiвчиною! Коли б хоч сказала, коли б промовила, а то мовчить, як нежива…

Склянi очi i чорний, схудлий зразу вид лякав Маланку, i вона почала сама труситись над Гафiйкою, хрестячи її всю дрiбними хрестами.

На щастя, надходив Андрiй. Вiн був веселий, чи напiдпитку, бо говорив голосно i зворушено.

- Ну, так i є… я ще тодi казав… Наїхали i забрали…

Маланка зашипiла на його.

- Де ти волочишся?

- Де ж? На вулицi. Дивився, як вели Марка Гущу… наїхали й забрали. Догрався. Я б такого, пане добродзею, за шию та на галузку. Коротка справа…

З полу почувся стогiн.

- Цить! - накинулась на Андрiя Маланка: - бачиш, заслабла… Бiжи зараз по Мар'яну… може, одшепче, пiдкурить чи переполох викачає… не знати, що їй таке. Ну, бiжи ж швидше…

Андрiй подавсь до шептухи.

Мар'яна, мабуть, помогла, бо за два днi Гафiйка пiдвелась. Худа, жовта, аж чорна, немов удовиця, сумна i мовчазна. Вона все тiкала з хати, щоб не бути вкупi з старими. Найбiльше уникала батька, немов боялась його. На самотi плакала. I думала, думала, аж їй тiсно ставало од думок…

***

Не все горе, бували й радощi.

Пiсля довгого лiтнього дня, коли сонце сiдає, а розпечена земля поволi скидає з себе золотi шати, коли на блiде, втомлене днем небо з'являються крадькома несмiливi зорi, в останньому промiннi сонця справляє грища мушва, а дивно м'яке, злоторожеве повiтря приймає оддаль бузковi тони i робить простори ще ширшими i ще глибшими, - Маланка з Гафiйкою волочать курною дорогою утому тiла й приємне почуття скiнченого дня. Вони несуть додому спечене, як i земля, тiло, а в складках одежi пахощi стиглого колоса. Не розмовляють. Йдуть мовчки, помахують серпами. Розiгнута врештi спина, пущена вiльно рука, ще злегка тремтяча од цiлоденного напруження, дотик мокрої сорочки, холодної од вечiрньої вогкостi, м'який пил пiд ногами замiсть стернi здаються тепер щастям. А вдома чекає спочинок i сон, короткий, як лiтня нiч, але солодкий, як холодний лист до рани. Коли б швидше додому… не вечеряти, не сидiти, не розмовляти, а впасти на лаву, як камiнь в воду; i вмить склепити очi.

Сонна, напiвпритомна, Маланка розкладає в печi вогонь i приставляє окрiп, щоб зготувати Андрiєвi вечерю. Вогонь палає i гуготить, а вона заплющує очi, хитається, i їй здається, що то шумить колосом нива i серп черкає по стеблу. Ой, як душно, як сонце пражить. Ба нi, таж то вогонь пече, бо близько стала. Ось вона нажала снiп i крутить перевесло… так болить спина, трудно зiгнутись. Ага: то вона тiсто мiсить на галушки. Жни, Гафiйко, жни… трудно, серце, заробити, за дванадцятий снiп жавши, а треба… Що, пучку врiзала, сичиш з болю?.. Ай, нi, таж то окрiп збiгає…

Сьорбає юшку Андрiй… здається, говорить щось… у хатi чи надворi?..

- Чом не вечеряєш?

- Га?

- Вечеряти йди…

- Вечеряй сам… я потому.

Ложки треба по… а-а-а!.. помити. Такi ноги важкi, мов у чоботях… а голова ж… голова, ледве на в'язах здержиш…

Ну, врештi… На призьбi краще. Ти спиш, Гафiйко?.. Подушку взяла б… ну, спи й так, дитино, коли заснула. Ой, кiсточки ж мої, кiсточки болючi. Ой, мої рученьки, нiженьки мої… Iже єси на небеси… Хлiб наш насущний… А-а-а!.. зорi дивляться з неба. Жаби крякають до сну. Блакитна баня спускається все нижче i нижче… налягає на тiло, гнiтить повiки… Так солодко, спокiйно… Не встав би й на суд страшний, не звiвся б i до долi… А небо все нижче та й нижче… пестить, обiймає… зорi лоскочуть, немов цiлують. Душа розпустилась в блакитi, тiло прилипло до призьби i тане, як вiск на вогнi. Нема нiчого… небуття… повне небуття!,.

Хiба ж не радощi!

***

Допiру по жнивах показалося, що зима буде голодна. Посуха та й посуха. Жита запалило, хлiб уродивсь рiдкий та безсилий. Смiх i горе було дивитись на те, що зажали Мяланка з Гафiйкою, а настреляних Андрiєм качок та зайцiв пани поїли. Ще труднiше заробити буде сеї зими, нiж торiк, а тi, що мiряли землю, як щезли, так i слiд їх пропав. Анi чутки. Андрiй теж мовчить щось про фабрику.

По селу йшли розмови про Гудзя. Оповiдали, що вiн у гнiву забив ломакою вола. Ударив попiд вухо i розколов голову. За те пан прогнав його з двору, i тепер Гудзь вештається без служби, пропиває останню одежу та хвалиться, що й пановi таке буде, як воловi. Колись вiн заскочив i до Андрiя.

- Ловиш рибку, "пане добродзею"? - привiтав вiн його з п'яним смiхом.Лови, лови, може, нею подавляться тi, що їдять її. Фабрикант! Вiн думає, що для нього фабрику збудують. Аякже, чорта пухлого дочекаєшся!. Сови га ворони там житимуть, поки не завалиться iк лихiй матерi. Кажи - наймаєш Гафiйку? Нi? Волiєш з голоду згинути, як руда миша зимою? Ну, здихай, враг тебе бери з усiм кодлом, хiба менi що? Знайдемо й другу!..

Вiн розсердився, гримнув дверима i вийшов з хати, але за хвилину знов просунув у дверi червоне й завзяте обличчя.

- Гей ви, фабриканти! Пам'ятай одно з другим, що ще прийде коза до воза та скаже ме… Але Гудзь дасть дулю,о!..

Андрiй не витримав.

- Ах ти, п'янюго, котолупе якийсь, а тобi яке дiло до мене!..-кинувся вiн до дверей, та Маланка не пустила.

- Облиш!..- завищала вона пронизуватим голосом i засвiтила