Читати книгу - "Чарiвнi окуляри"

— Чого це?! — пхикнув я. — Я себе дурнем не вважаю. І йолопом теж. І тебе не вважаю.

— А я вважаю! І себе, і тебе!

— На якій це підставі? — поцікавився я.

— На тій підставі, що тричі вже скористалися з чарівних окулярів і жодного разу не спробували затримати їх у себе!

— А як ми могли це зробити, коли вони весь час зникають?

— Ну, хоча б попросити! У того ж таки Діда Мороза! Або у тієї артистки Маргарити Степанівни! Вона ж добра. Шоколадки нам дала...

— Ну, ми ж їх шукали після того, але не знайшли, — зітхнув я.

— Погано шукали!.. Ти уявляєш, які можливості в нас були б, якби ми мали чарівні окуляри!

— Які?

Ромка глянув на мене, як на хворого:

— Чи ти придурюєшся, чи справді лопух?.. Чарівні окуляри ж все-таки!.. Все бачать!.. Ми ж можемо у супер-лото такий джек-пот зірвати! Мільйон, а то й більше!

— Ну, це ж... це ж нечесно!

— Та ну тебе! Мораліст знайшовся! Папа Римський!.. — Ромка почухав потилицю. — А... а скарб шукати — це ж чесно.

— Ну... чесно, — змушений був погодитись я.

— А ще... ми могли б злодіїв ловити. Це вже супер-чесно!

— Але як же дістати ті окуляри?

— Попросити гарненько! Попросити! Кажу ж, вона добра, та артистка!

— Ну, де ж її шукати?! Де?! Ми ж майже всі подвір'я у районі обійшли!

— Сам же кажеш «майже»! А треба обійти всі-всі подвір'я! Заради чарівних окулярів я на все готовий!

Треба віддати Ромці належне — хлопець він упертий, настирливий. І самолюбний. Відступати не любить. Що й казати — справжній лідер...

І ми пішли на пошуки.

— Ти, головне, не гарячкуй! Не поспішай! — говорив Ромка кожного разу, коли ми виходили з чергового подвір'я, не знайшовши того, що шукали.

— А я й не гарячкую! — казав я, все менше вірячи, що ми знайдемо Маргариту Степанівну. Ми вже обійшли дванадцять подвір'їв і зайшли у тринадцяте.

— Ой, їжачку, оно ті двері візерунчасті! — раптом вигукнув Ромка. І справді, у тринадцятому подвір'ї ми натрапили на знайомі візерунчасті двері Маргарити Степанівни.

— Дзвони! — сказав Ромка.

— А чого я?!

— Бо ти їй більше сподобався. І руку вона тобі, а не мені на плече поклала, як ми її додому вели. І чарівні окуляри тобі, а не мені на ніс потрапили. Дзвони!

Я натиснув на кнопку дзвоника. Та всередині не задзвонило. Я ще раз натиснув, з усієї сили — ні звуку...

— Давай стукай! Мабуть, дзвоник не працює, — сказав Ромка.

Я постукав. Спершу обережно, потім дужче. Ромка теж забарабанив у двері.

І раптом позад нас почулося:

— А чого це ви двері ламаєте?!

Ми рвучко обернулися.

Позад нас з мітлою в руках стояла тітонька (певно, двірничка) — у нейлоновій синій куртці, у картатій хустці й у темних сонцезахисних окулярах.

— Що вам тут треба?! — суворо спитала тітонька.

— А... а ми до Маргарити Степанівни... — розгублено пробелькотів Ромка.

— До якої ще Маргарити Степанівни? — так само суворо спитала двірничка.

— До... до артистки! — тоненьким, не своїм голосом пискнув я.

— Пенсіонерки! Що у Театрі юного глядача працювала! бадьоріше докинув Ромка.

— А-а... До артистки... Що за квартиру не платить... Заборгувала Бог зна скільки! За електрику, за гарячу воду вперто не платить!.. Нема її. Ховається десь. Нікому не відчиняє. Я їй візовки ніяк не вручу. А нащо вона вам? Ви що — її родичі?

Ми з Ромкою перезирнулися.

— Н-ні... Н-не родичі! — сказав Ромка.

— Ми... ми її колишні глядачі, — промимрив я.

— Тільки не брешіть!.. Її колишні глядачі давно повиростали!.. Хто бізнесменом став, хто депутатом... а хто й злодієм — у тюрмі сидить. Що вам від неї треба, панове?

Оте «панове» мене насторожило. «Ой, здається, це вона — Маргарита Степанівна! П'єсу грає!» — майнула думка. Я глянув на Ромку — по-моєму, він теж про це подумав.

— Ми... хотіли подякувати за шоколадки, — сказав Ромка.

— Неправда! Неправда! — вигукнула двірничка. — Ану подивіться мені в очі!

— Так... так у вас же ж темні окуляри! — сказав Ромка.

— О! Вас цікавлять окуляри! — вигукнула двірничка. Ми з Ромкою перезирнулися, — авжеж, схоже, що це вона.

— Маргарито Степанівно, це ж ви?! — спитав Ромка, пильно вдивляючись у неї.

І раптом двірничка войовничо змахнула мітлою і заспівала:

— Двірничка я! Двірничка я! Двірничка!

Ядвіга Станіславівна Ягодська!

Ядвіга я! Скорочено — Яга!

Ніс гачкуватий, костяна нога...

Сусіди кажуть: я — Баба Яга!

Вдень мітлою підмітаю,

А вночі на ній літаю...

Неправда це! Неправда це! Ага!

Не Баба я, не Баба я Яга!

Двірничка я! Двірничка я! Двірничка!

Ну, може, трохи-трохи чарівничка

Ядвіга Станіславівна Ягодська!..

— Маргарито Степанівно, ну це ж ви! — вигукнув Ромка.

— Ви ж і тоді співали! — підхопив я. — Ви дуже переконливо зіграли роль Ядвіги Станіславівни.

— Ох, не дратуйте мене! — розсердилася Ядвіга Станіславівна. — Ніяка я не артистка! І не подякувати ви прийшли за шоколадки, а по чарівні окуляри прийшли!.. Як скажете правду, може, я вам допоможу.

Ми з Ромкою знову перезирнулися, — може, й справді, у цьому дворі живе не одна, а дві чарівниці...

— Ну... ну, правда, — зітхнув Ромка.

— А як ви можете нам допомогти? — спитав я.

— Чарівні окуляри подарую! Кожному!

У мене аж дух перехопило:

— Серйозно?!

— Я ж сказала — чарівничка я! Ходімте!

— Куди? — прохопився Ромка.

— Не закудикуй!

І двірничка-чарівничка повела нас у підвал, трохи схожий на підвал нашого будинку. Тільки там не було комірчин для мешканців. Вона завела нас у якусь невелику кімнату, зовсім порожню — тільки в кутку стояли відро і швабра. Двірничка нахилилася, дістала з відра дві пари окулярів і простягнула нам:

— Будь ласка!

— А чого вони темні? — здивовано спитав Ромка.

— А хто сказав, що чарівні окуляри мусять бути світлими? — здвигнула плечима Ядвіга Станіславівна.

— Ну... раніше ж були світлими, — сказав я.

— То було раніше, а це тепер!.. Або беріть, або йдіть звідси! —