Читати книгу - "Щоденники дракона"

З апетитом поївши, мандрівники склали речі і рушили в дорогу. Та тепер вони не розходились, як завжди, а йшли поряд, бо так їм було приємніше. Щось нове з'явилося у їхніх стосунках після тієї ночі. Вранці, займаючись щоденним психотренінгом, Лам та Маарі заглиблювались у свої почуття, аналізували доступні їм зони підсвідомості. Тепер їм обом було відомо, що вони пов'язані між собою назавжди. Та мови про це не заводили, хоча кожен відчував, що й інший — знає. І цим мовчанням все було сказано. Знали тепер вони й те, що година їхнього спільного щастя десь далеко попереду, а зараз вони лише друзі і мають пройти довгу дорогу до ще невідомої їм мети, якої мусили досягти неодмінно.

Рав, хоч і був «грубошкірим» порівняно з ельфами, також знав їхню таємницю і радів за друзів. Так, усі переповнені щастям, вони йшли вже половину дня. Та ось гном, що йшов попереду, побачив невеличкий кам'яний будиночок. Навколо будиночка був розбитий город, а майже впритул до нього росли кущі з ягодами та плодові дерева, віти яких хилилися під тягарем ще не зібраного врожаю. Поряд протікав великий ручай, майже річка. Біля самого ґанку ручай розливався тихою затокою. Просто до поручнів під сходинками був прив'язаний човен, прикрашений химерним різьбленням. Тільки чомусь, живучи серед лісу, господарі нехтували безпекою і зовсім не тримали собак.

Коли друзі підійшли ближче, з будинку вийшов гном з білою-білою бородою, і привітно махнув їм рукою. Усім своїм виглядом він виявляв щиру радість.

— Заходьте, хлопці-дівчата, заходьте! Вам, я гадаю, не зайве буде спочити нічку чи й більше під справжнім дахом, помитися, поспати на ліжках із простирадлами! Мене звуть Ревліс. Живу я тут вже давно. Місце дуже гарне! — балакучий гном, не чекаючи відповіді від ошелешених мандрівників, мало не силоміць затягнув їх до передпокою.

— Вам, хлопці, віддаю оцю кімнату, вікнами на річку. А тобі, дівчина, оцю. З її вікна прегарний краєвид. Влаштовуйтесь, поки я розігрію для вас воду. Ти, дівчинко, підеш митися першою, а хлопці можуть почекати. Тебе, до речі, як звати? Маарі? Чудове ім’я! А вас, хлопці? Лам та Рав? Дуже гарно! Ну, йдіть по кімнатах, я зараз!

Приголомшені цим словоспадом, що зненацька проливсь їм на голови, друзі опинилися в своїх кімнатах раніше, ніж встигли прийти до тями. Рав із Ламом перезирнулися й розсміялись.

— Ото вже балакун! Мабуть, нудно буває самому у цій глушині! — сміючись, сказав ельф. — Таких приємно зустрічати!

— Так! У діда добра душа! Одразу відчувається приязнь, хоча він і занадто балакучий, — підтримав Рав.

Пізніше, вже за обідом, вимиті і перевдягнені в чисте, друзі слухали нескінченну балаканину господаря, який щиро радів їхній появі та нарікав на те, що мало буває у цих краях подорожніх, а без гостей, мовляв, у домі таки сумно.

І був довгий, спокійний вечір, і чай за столиком у садку, і м’які ліжка, що ніжно прийняли їх стомлені багатоденними мандрами тіла, і спокійний сон під люб’язною покрівлею.

Коли гості поснули, хазяїн підійшов до стіни у своїй кімнаті, підвів руку і мовою магів пошепки вимовив якусь формулу. Стіною, від середини, побігли концентричні світлові кільця, у центрі спалахнув не видимий раніше екран. На ньому з'явилося зображення якогось кабінету та його господаря. Подумки Ревліс промовив:

— Здрастуй, Джирком! Ті, про кого йшла мова, вже у мене.

Одразу надійшла така сама безмовна відповідь:

— Якщо твої здогади підтвердились, розкажи їм дорогу. Хай менше кружляють. Ми всі будемо раді чимшвидше побачити їх у нас, у Школі.

Ревліс опустив руку і стіна знову перетворилася на звичайнісіньку стіну звичайнісінького дому.

Наступного дня, добре відпочивши, друзі весело гомоніли зі старим гномом. Хоча, насправді, говорив лише він сам, а наші мандрівники слухали його нескінченні історії. Вже під кінець дня хазяїн пригадав, що колись замолоду був рибалкою та побував на Асарху. Друзі, що вже починали нудитися, одразу пожвавились. Посипалися питання і старий охоче розповів їм історію, яка сталася з ним понад триста років тому.

— Я тоді плавав на судні, що базувалося у порту Граамель. Це в гирлі ріки Фіслор, що тече неподалік звідси. Потрапили ми якось до берегів Асарху. На той час наші трюми майже повністю були забиті рибою, і ми знали, що скоро візьмемо курс на рідний порт. Але тут був сенс затриматися. Дно у тих місцях наче спеціально облаштоване для риболовецьких тралів — гладке-гладісіньке, і риби повно. Отже, тягнемо ми трал на відстані з десяток кілометрів від берега, коли це вахтовий зі щогли гукає: «Бачу дим на узбережжі!» Капітан глянув у зорову трубу — справді дим. Одразу дав команду: як піднімемо трал, відправити на берег шлюпку. Воно, всяк буває — може, хто в біду попав.

Витягли ми трал, вибрали рибу, і нас, шестеро, шлюпкою пішли до берега. А береги у цьому місці паскудні — скелі одні. Тільки, як стали до берега доходити, бачимо між двома рифами прохід, а за ним затока. Як дзеркало, така спокійна. А біля входу до затоки багаття горить і хтось біля нього вовтузиться. Увійшли ми до затоки — справжній порт. Хіба тільки причали не облаштовані. Підхід для кораблів безпечний, глибокий.

Вийшли ми на берег, підбігає до нас гном, віком трохи старший, ніж ви зараз. Радий! Я, каже, тут рік пробув. Кораблі до цього узбережжя рідко наближаються. Ну, забрали ми його із собою, привезли на корабель. Там він і оповів нам свою історію.

З дитинства йому кортіло побувати на Асарху. Просто тягло його туди і все. А далі просто — пішов рибалити, рейс відпрацював та й зійшов на берег. Молодь так часто робить. Зійдуть, помандрують берегом, та й назад, з будь-яким випадковим кораблем. Правда, його попереджали, що до цього берега кораблі рідко підходять, все одно зійшов, не злякався. Кілька місяців шукав дорогу у глиб материка, поки таки знайшов. Піднявся на перевал. Тільки дорога страшна була. Ледь не посивів, поки дійшов. Вже зовсім готовий був у долину спуститись, але на той час так остогидло самому ходити, що повернувся він до берега, в надії знайти якусь компанію. Так і потрапив до нас на борт.

— А що з ним далі було? — запитав Лам.

— Ну, як що? Прийшли ми до порту, він і пішов на берег. Далі не знаю. Не бачив я його більше. Тільки на пам’ять