Читати книгу - "Dolce Vita, або Кінець гламуру"

спочатку навіть не помітив. Лілька, та одразу хотіла іти йому морду бити, але я її стримала. Сидимо, спостерігаємо. До них ще двоє таких же «мішків з баблом» приєднуються. Десь я вже ті пики бачила… — задумується. — Але дівки тільки на Юрчика глипали. А він теж хі-хі та ха-ха, та все підливав якогось пійла. Лілька не стерпіла. Вихляла усю «піна-коляду» і як не зірветься з місця! Я думала, пішла йому носа розквасити. А вона підхопила якось типа і давай посеред танцмайданчика такі брудні танці видавати! — Трип’ята закотила очі. — Публіка там знаєш яка, аплодує. Лільці зовсім дах зносить — вона застрибує на шест на подіумі!

— Та що ж ви удвох її відтам не стягли?! Їй же просто мозок відімкнуло! — не розумію.

— Та стягли! Але поки я ходила за охороною клубу, — самій стягти Дарині не в масть, — вона вже починала стриптиз.

— Мати рідна! А Юрчик що?

— А от тоді, вже на шесті, він її і зауважив. Встав, як причмелений, рота роззявив. І який же все-таки гад! Стояв і дивився на те посміховисько.

— Дарунь, шкода її, — кажу я за горнятком кави з молоком. — Страждає, що їй так не везе.

— Ні фіга — стане сильнішою! Тепер її вже точно не проведеш. А того козла я ще раз десь як побачу, то «каструю» при всіх, з ким би він там не був! Олігарх, блін.

«Цікаво, а що їй завадило зробити це відразу?» Але я не озвучила свого запитання.

— А Юрчик цей у Львові живе? — намагаюся отримати повну інформацію.

— Тут він, де ж йому іще бути. В новобудові на Сахарова має пентхауз зі скляними стінами і забруднює середовище поршем «Каєн». Лілька його минулого тижня вже коцнула. Стоїть в автосервісі.

— Хоч якась компенсація за нерви, — жартую я.

— Та яка там компенсація! Ти глянь у спальню — вона всі речі спакувала. Збиралася сьогодні переїжджати до нього.

Раптом чуємо якісь нелюдські звуки, що їх видає Лілька, скрутившись калачиком на дивані під горою гламурних подушок.

— Ідіотка! Давай її у ванну, під холодний душ! — каже мені Дарка і впевнено крокує на допомогу подрузі. — Як я одразу не здогадалася?!

І ми, підтримуючи Лільку попід руки, приволокли її у душову кабіну, ввімкнувши перед цим воду.

Заскочена Лілька починає бити своїми тендітними кулачками по кабінці, намагаючись вивільнитися із крижаного полону. Але Трип’ята міцно тримає дверцята, застопоривши їх своїм італійським чоботом. Лілька реве, і стогне, і ридає… На піддон летять усі її дорогоцінні французькі пляшечки і баночки з кремами, шампунями і бозна з чим іще. Вона кидається по кабінці, як тигр по клітці. Цей припадок триває лише якусь хвилю, але дає справжній вихід емоціям. І бідолашна знесилено сповзає по стінці.

Дарка діловито відкриває кабінку і самотужки витягає подругу. Ніби усе життя тільки цим і займалася.

— О, руку собі скалічило, безбашенне! — зауважує кров на її долоні. — Добре-добре! Це все їй у науку, коли мене не чує.

— Дайте мені якийсь рушник, — тихо просить Лілька, вказуючи на товстий махровий халат, на якому вибито «Джорджіо Армані».

— Та ну її в дупу, — каже Дарка, хапає з умивальника шпильку, прищіпає нею Лільчине волосся. — Задрала вже! Тепер давай сама. Не інвалід, слава Богу!

Дарка звикла керувати підлеглими на роботі, своїм життям і нами. Ніхто з нас ніколи і не думав їй перечити. Раз їй так подобається, то нехай! Я теж не претендую на лідерство. Мені так комфортніше. Я не повинна приймати рішення, яке пізніше може виявитися хибним.

Ми повертаємося на кухню, а Лілька, загорнувшись з головою у халат, попленталася до спальні.

За якийсь час Дарка іде до неї.

— Спи, — долинає до мене. — Завтра на роботу не виходь! Я всім збрехала, що у тебе тітка померла. Пазоріщє…

— Дякую, Дар, — тихенько відповіла страждальниця.

— Мені вже треба йти. Я завтра ввечері заїду, — каже Трип’ята вже мені, дивлячись на свої золоті котли. — Ти тут ще трохи посидиш? У принципі, їй тепер тільки пляшка води біля ліжка потрібна.

— У мене в «Ельдорадо» масаж на третю. Я тут залишуся до того часу.

— А якщо щось, то дзвони.

— Любцю, — кволим голосом просить Лілька, щойно закрилися вхідні двері. — Розчини мені у воді шипучу таблетку, що у верхній шухляді на кухні.

Приношу їй бурю у стакані.

— Дякую тобі. Не йди, будь ласка, мені так паршиво, — з її розмазаних очей витікають тоненькі барвисті струмочки.

— Спи-спи, я нікуди не піду, якщо ти просиш. Зараз же скасую масаж.

Дзвоню у спортклуб і переношу свій сеанс. Потім врегульовую усі питання з сином, його гувернером і домогосподинею. Попереджаю Василя.

Лілька проспала увесь день. Я знудилася, передзвонила до Роксолани і поїхала на площу Ринок, в її галерею. Боже мій, і треба ж таке в один день?! Там я не просто почула історію, а зустріла ще одного плейбоя зі зовнішністю голлівудської зірки…

Майже вільна

Роксолана жила у Зубрі, на Сихові. Та свою галерею тримала у старій центральній частині, на площі Ринок. Це місце більш надихало на думки про високі матерії, ніж спальний район з його сірими коробками.

— Любонько, проходь у мій кабінет, — привітно каже подруга, допроваджуючи мене крізь зали. — Я зараз підійду. Може, ми поїдемо кудись поїмо? Я тут з самого ранку товчуся, навіть поснідати не встигла!

— О, ні-ні, — відмовляюся я, щоб не звести нанівець старання масажиста. — Я не можу. Хіба каву.

— Ну, добре. Тоді я згрішу і замовлю собі піцу. Іди, Люб, я зараз. Треба і людям перерву дати теж.

Лянчина галерея — спадок від дідуся. Назар Лозинський був знаним митцем, членом Спілки художників України. Більшість його картин зараз перебувають за кордоном у приватних колекціях. Деякі залишилися тут. І зовсім мало належали його онуці, буквально пара штук, якими вона прикрасила стіни своєї «вінтажної» оселі.

Взагалі Роксолана дуже різнилася від нас, своїх подруг. Це ми повилізали хтозна звідки, пробиваючи собі дорогу до сучасного щастя за допомогою різних засобів. А їй все далося від народження в інтелігентній мистецькій родині. Щоправда, батьки Ляни уже давно переїхали до Канади. А вона не побажала покинути Батьківщину, вискочивши