Читати книгу - "Мерзенна сила"

до зали, щоб розглянути фінансові питання. В центрі уваги перебував тепер, звісно, скарбник Базбі. Надворі було тепло й сонячно, а в залі стояла важка задуха, яка вкупі з монотонним плином скарбникової мови поступово й непомітно немов гіпнотизувала присутніх; цьому, здавалося, сприяв навіть блиск його зубів, які на тлі густої чорної бороди видавалися просто-таки сліпуче білими. Працівники коледжів зазвичай не надто тямлять у грошових справах; якби вони справді зналися на фінансах, то ледве чи працювали б у коледжах. Тож напевне присутні зрозуміли тільки одне: становище не просто складне, а мало не катастрофічне. Наймолодші і найменш досвідчені перестали гадати, яке рішення прийме рада — звести нову стіну навколо лісу чи все ж підвищити їм платню; натомість вони злякалися, що невдовзі їхній коледж узагалі може закритися, бо ж, судячи зі слів скарбника, такої скрути він іще не переживав ніколи. Старшим, утім, вже не раз доводилося вислуховувати подібні речі, тож вони особливо й не переймалися, адже кожен новий скарбник мав за святий обов’язок чи не на кожному засіданні ради нарікати на надзвичайно складне фінансове становище. Я й на мить не дозволю собі припустити, що скарбник Бректонського коледжу згущував фарби. Дуже рідко великий заклад, безмежно відданий ідеалам науки, може похвалитися хоча б частковою відсутністю проблем із фінансами. Базбі викладав свої міркування просто бездоганно. Кожне його речення могло б послужити взірцем дохідливості, і якщо слухачам чи не всі окремо взяті твердження були набагато зрозумілішими, ніж загальна картина, то їм залишалося нарікати хіба на себе. Рада одностайно схвалила деякі дрібні поправки, запропоновані скарбником, а тоді члени у доволі стриманому гуморі вирушили пити чай. Стадок скористався нагодою, аби зателефонувати Джейн і сказати, що затримається на роботі і додому на обід не прийде.

Тільки десь біля шостої години всі підняті раніше питання звелися нарешті до одного: продажу Бреґдонського лісу. Звісно, «продажем Бреґдонського лісу» це не називали; скарбник говорив щось про «продаж ділянки, зафарбованої рожевим кольором на плані, який я, з дозволу ректора, пущу зараз довкола столу». Втім, він відверто зізнався, що ділянка, на яку претендує HIKE, охоплює і частину лісу. Справді, коледж зберігав за собою смужку землі футів п’ятнадцять завширшки з південного боку Бреґдону. Члени ради заходилися вивчати план; маленький і не надто точний, він годився тільки для того, щоб скласти собі більш-менш загальне уявлення. У відповідь на запитання Базбі визнав, що, на жаль — чи на щастя, — джерело знаходиться на території, яка відходить інституту Ясна річ, працівники коледжу матимуть право безперешкодного доступу до нього, а інститут бере на себе зобов’язання утримувати саме джерело і викладену каменем ділянку навколо у стані, який не викликатиме нарікань у найприскіпливіших археологів світу Жодних порад скарбник не давав, а натомість просто назвав суму, яку HIKE пропонував коледжу Після цього в залі запанувало неабияке пожвавлення. Переваги угоди з інститутом падали всім до ніг, наче спілі плоди. Проблема стіни вирішувалася сама по собі; те ж можна було сказати і про проблему охорони пам’яток старовини; коледж отримував значну фінансову допомогу; молодшим науковим співробітникам піднімали платню. Крім того, з’ясувалося, що в місті не було більше ділянок, які викликали б зацікавлення у HIKE, й у разі відмови керівництво інституту збиралося переїхати до Кембриджа. Після тривалих розпитувань скарбник навіть натякнув, що один кембриджський коледж буцімто зовсім не проти відступити велику ділянку землі, яка йому належить.

Кілька твердолобих консерваторів, для яких Бреґдонський ліс становив чи не найбільшу в житті цінність, ніяк не могли прийти до тями і збагнути, що ж насправді відбувається; здавалося, їм геть відібрало мову. Коли ж вони нарешті оговталися, то опинилися в дуже невигідному становищі; їх ледь не виставили на посміх, бо виходило, що вони сплять і бачать, як би то обгородити цілий Бреґдонський ліс колючим дротом. Коли врешті-решт на ноги звівся напівсліпий старий Джуел, у якого тремтіли руки і сльозилися очі, його голос зовсім потонув у загальному схвальному гаморі. Багато хто повернувся — дехто із щирим захопленням, — щоб поглянути на чітко окреслений профіль і напівдитяче, обрамлене сивим волоссям обличчя, яке видавалося ще блідішим на тлі сутінків, що вже почали непомітно заполонювати довгу залу. Та говорив канонік дуже тихо, і почути його могли тільки ті, хто сидів поруч. Тієї ж миті підхопився з місця і лорд Фіверстоун. Він випростався, склав руки на грудях і сказав, дивлячись старому просто у вічі:

— Якщо канонікові Джуелу нічого нам сказати, то чи не краще йому просто помовчати?

Джуел сягнув поважного віку вже перед Першою світовою, коли до старших людей ще ставилися з повагою, й так і не зумів призвичаїтися до сучасного світу. Він збентежено глянув на Фіверстоуна, і багато кому здалося, що канонік збирається з думками, аби дати лордові належну відповідь, та старий раптом лишень безпорадно розвів руками і поволі опустився на своє місце.

Справу було зроблено.

5

Вийшовши того ранку з дому, Джейн подалася до центру містечка і купила собі капелюшка. Вона завжди трохи зневажливо ставилася до жінок, які купують собі капелюшки десь так, як чоловіки купують собі випивку, — щоб заспокоїти нерви та підбадьоритися, — але їй навіть на думку не спало, що ось зараз вона робить точнісінько те саме. Джейн полюбляла одяг доволі строгого покрою і не надто яскравих кольорів, щоб кожному з першого погляду було зрозуміло: перед ним — людина серйозна й розважлива, а не якась там вітрогонка; їй здавалося, що все те шмаття її зовсім не цікавить. Тож вона навіть трохи роздратувалася, коли, виходячи з крамниці, наштовхнулася просто на пані Дімбл, яка відразу ж защебетала:

— О, привіт, люба! Що, купили собі нового капелюшка? То їдьмо до нас на обід, заодно й приміряєте обновку Сесіл чекає в машині тут за рогом.

На останньому курсі Джейн училася в Сесіла Дімбла, викладача з Нортумберлендського коледжу. Його дружина, яку називали просто «матінкою Дімбл», взяла собі за звичку опікуватися чи не всіма дівчатами з її групи. Не так уже й часто трапляється, щоб дружини університетських професорів приязно ставилися до студентів — а особливо до студенток, — проте пані Дімбл, здавалося, й справді