Читати книгу - "Київ — New York"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Звісно, Алісо. Вівсянка — то вівсянка, — стенала вона плечима й ішла на кухню.
За п’ятнадцять хвилин я відчиняла двері майстерні й забирала тацю з їжею, яка вже стояла на комоді в коридорі. Всередину Машенька не заглядала. Нам вдалося позначити кордони одна для одної.
Алісою мене назвала мама. Дитиною вона брала мене на руки й казала: «Моя Аліса в країні чудес! Давай намалюємо твою країну». Ми розстеляли великий білий ватман прямо на підлозі й малювали. Іноді це було галасливе місто з безліччю пішоходів, машин, різнокольорових вітрин і аптекою на розі. Іноді — густий, яскраво-зелений ліс із квітучою галявиною. Іноді — пустельний пляж, де, розлітаючись сотнями бризок, билося до скелястого берега нескінченне море.
Наші малюнки ніколи не повторювалися. Мама питала мене, про що я думаю сьогодні або що наснилося мені напередодні. Залежно від цього ми вибирали тему для нової картини. Вона завжди була проти фломастерів. Так мені довелося полюбити фарби. Я навчилася змішувати їх між собою для більш насичених відтінків, зуміла відчути, з якою силою доторкатися пензлем до аркуша, щоб отримати бажаний мазок. Ми довго сперечалися з матусею, обираючи колір або контур. Але вона завжди здавалася, поступаючись мені, усміхаючись моїм аргументам.
З Олегом усе було інакше. Ми ніколи не сварилися й навіть не сперечалися. Не мали причин. Я заплющувала очі на його зради, бо вони ніколи по-справжньому не ранили мене. Він — на мої поїздки, присвячені живопису, бо в цей час міг безперешкодно дозволити собі розслабитися в компанії чергової нової знайомої. Але при цьому ми проводили разом вихідні, ходили на виставки, їздили у відпустки, відвідували друзів і, напевно, були насправді щасливі.
У нашому житті все виходило так, як ми загадували. Тобто життя наше складалося лише зі щасливих моментів. Принаймні, для мене це було саме так. Але в Олега не все було гладко.
Він шалено хотів дітей. На мій сором, материнський інстинкт якщо й жив у мені, то десь дуже глибоко всередині, я про нього навіть не підозрювала. Я ніколи не суперечила Олегу й на його прохання припинила приймати протизаплідні таблетки, але результату не було. Щомісяця мої тести видавали лише одну смужку.
Усі ці спроби, які переросли в нав’язливе чоловіче прагнення, остаточно позбавили його здорового глузду. Він самостійно вираховував найбільш підходящі дні в моєму менструальному циклі та практично щовихідних возив мене в «Дитячий світ». Там, занурюючись у відповідну атмосферу, ми годинами ходили поміж рядів із колясками та ліжечками, щоби зарядитися необхідною енергією, яка підживила би нас. Ми розглядали шкарпеточки, що за розміром підійшли б лялькам, і мереживні чепчики; заводили пластмасовими ключами каруселі, які зазвичай підвішують над ліжечками, слухали колискові; вивчали переваги колясок і нові моделі термокомбінезонів... Але ми нічого не купували. У мене всі ці брязкальця не викликали трепету. А Олег уважав, що заздалегідь не можна — погана прикмета. Однак навіть марновірства не допомогли йому досягти бажаного.
Через три роки марних спроб ми таки опинилися на прийомі у лікаря в дорогій заміській клініці з планування сім’ї. Це був гарний день: яскраве сонце, теплий вітерець і щебетання птахів. Ми сиділи в просторому кабінеті зі світло-блакитними стінами, які, здавалося, ще пахнуть фарбою. Перебираючи квадратні ланки браслета, який висів на моєму зап’ясті, я розмірковувала про те, чому в більшості медичних установ віддають перевагу саме цьому кольору. Колись мені вдалося відвідати конференцію в Китаї, де проводилася паралель між відтінками й лікувальним ефектом, але я не могла згадати, що саме чула там про лазур.
Під вікнами кабінету розташовувався дитячий майданчик. Здавалося, що з прозорих фіранок, які пурхали від легких і теплих подувів, злітає тоненький дитячий сміх, наповнюючи кабінет. Але того дня ці звуки не викликали звичайного розчулення в Олега. Радше навпаки, дратували його, і він монотонно постукував брелоком по дерев’яній ручці дивана, намагаючись заглушити цей вуличний шум.
Від нудьги я почала читати назви книг на полиці над письмовим столом. Але, так і не розібравшись, що означає як мінімум половина з них (я завжди була далека від медицини), поступово перейшла до обрамлених дипломів і сертифікатів, які висіли на тій самій стіні. Судячи з усіх цих грамот, за столом сидів дуже висококваліфікований фахівець, що, напевно, тішило Олега.
На лікареві був костюм із білої накрохмаленої тканини й така сама шапочка, яка щільно облягала неправильної форми череп. Він переглядав наші аналізи. Перебираючи сірі аркуші паперу товстими грубуватими пальцями, він удивлявся в жахливі каракулі, якими зазвичай пишуть медики. Я не мала жодного сумніву, що він устиг розібратися з діагнозом і лише відтягував момент істини. Вердикт був жорстоким, і, напевно, саме тому доктор намагався не дивитися нам в очі.
Ми не могли мати дітей. Точніше, Олег не міг. Але для мене це було одним і тим самим.
Доктор стенав плечима, смикаючи в руках чорнильний Рагквг.
Сперматозоїди Олега виявилися неактивними. Я насилу стримала посмішку. Забагато іронії було в тому, що в такого чоловіка, як Олег, могли бути малорухомі сперматозоїди. В нього був насичений спосіб життя, який потребував багато енергії, щоби проводити цілий день у русі. Він навіть ніколи не втомлювався, а може, просто не показував утоми. А тут... Мабуть, на генетичних пуголовків його заряду бадьорості вже не вистачало.
Пам’ятаю, як ми йшли коридором до сходів, і Олег дістав із кишені пачку сигарет, мріючи скоріше опинитися на вулиці, щоби закурити. Я теж хотіла швидше вийти надвір, сісти в машину й відвернутися до вікна, щоби не бачити цієї нестримної скорботи на його обличчі. Він мовчав, дзвінко карбуючи кожен крок, і я ледь устигала за ним, дрібочучи підборами. Відлуння нашої ходи розганялося по коридору, оглушаючи мене.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Київ — New York», після закриття браузера.