Читати книгу - "Марія Стюарт"

13 серпня галіон нарешті припливає в Роскоф, невеличку гавань коло Бреста. Човни пливуть на берег. По-дитячому збуджена від розмаїтих пригод, сміючись, пустотлива й невинна, вискакує шотландська королева, якій не виповнилося ще й шістьох років, на французький берег. Але на цьому її дитин­ство й скінчилося, починаються обов’язок і випробування.

Французький двір украй досвідчений у шляхетних звичаях і бездоганний у таємничій науці церемоній. Генріх II, із династії Валуа, знає, що належить нареченій дофіна відповідно до її гідності. Ще до її приїзду він підписав доручення, щоб la reinette, маленьку королеву Шотландії, вітали в усіх містах і селах на її шляху з не меншими почестями, ніж якби вона була його рідна донька. Отож уже в Нанті на Марію Стюарт чекає ряснота чарівливих дивовиж. Не тільки на кожному розі спорудили галереї з античними символами, богинями, німфами та сиренами, не тільки настрій загону, що супроводив її, поліпшили кількома барилами дорогого вина, не тільки на її честь влаштували феєрверки і давали залпи з гармат, — ціла армія ліліпутів, сто п’ятдесят малих дітей, яким ще не виповнилося вісьмох років і з яких сформували почесний полк, у білих мундирах, із дудками й барабанами, з мініатюрними піками й алебардами радісно виступила назустріч малій королеві. Таке відбувається в кожному містечку та селі, й по тій нерозривній низці свят дитина-королева Марія Стюарт нарешті добувається до Сен-Жермену. Там дівчинка, якій не виповнилося навіть шістьох років, уперше побачила свого нареченого: хирного, блідого й рахітичного хлопчика, що мав чотири з половиною роки; отруєна кров наперед призначила його для тяжкої хвороби та ранньої смерті, і він несміливо й налякано вітає свою «наречену». Але тим щиріше вітають її інші члени королівської родини, в захваті від її дитячої привабливості, а Генріх II в одному листі захоплено охарактеризував її як “la plus parfayt entfant qu je vys jamès”, «найгарнішу дитину, яку я бачив коли-небудь».

Французький двір у ті роки був одним із найблискучіших і найпишніших у світі. Вже минуло середньовіччя з його по­хмурістю, але на тому перехідному поколінні ще лежить останній романтичний відблиск умирущого лицарства. Сила й відвага ще по-давньому суворо і мужньо виявляються в радощах полювання, лицарських каруселей зі списом і турнірів, у пригодах, на війні, але духівництво вже набуло прав господаря в колі можновладців, а гуманізм після монастирів та університетів здобув і королівські замки. Любов пап до розкоші, ренесансне духовно-чуттєве розкошування насолодами, втіха від красних мистецтв переможно дійшли з Італії до Франції, і тієї історичної миті в цій країні постає майже унікальне поєднання сили і краси, мужності й безтурботності: високе мистецтво не боятися смерті й водночас суто чуттєво любити життя. У вдачі французів природніше й вільніше, ніж деінде, поєднуються темперамент і легкість, а галльська chevalerie, лицар­ськість, напрочуд добре пасує до класичної культури Ренесансу. Водночас від кожного шляхтича вимагають, щоб він і в обладунку на турнірі мчав учвал на супротивника зі списом, і зі зграбними поворотами взірцево виконував вигадливі фігури танку; він повинен опанувати суворе мистецтво війни не гірше, ніж витончені закони двірської куртуазності; та сама рука, що в ближньому бою орудує важким дворучним мечем, повинна вміти видавати ніжні звуки й писати коханій жінці сонети; вміння поєднувати в собі силу і лагідність, брутальність і освіченість, вправність у битвах і обізнаність у мистецтвах — ось ідеал часу. Король і його аристократи цілісінькі дні з запіненими хортами полюють оленів і кабанів, ламають і трощать списи, а ввечері шляхетні кавалери і дами збираються в залах розкішно оновлених замків — у Луврі, Сен-Жермені, Блуа чи Амбуазі — для духовних розваг. Читають вірші, співають мадригали, компонують музику, в маскарадах пробуджують дух античної літератури. Присутність багатьох гарних і причепурених жінок, творчість таких поетів і художників, як Ронсар, Дю Белле і Клуе, надавали тому королівському двору неповторної барвистості й радості, що марнотратно виражалися в усіх формах мистецтва і життя. Як і всюди в Європі напередодні сумнозвісних релігійних війн, Франція стояла тоді перед поривом до високої культури.

Той, хто живе при такому дворі, а передусім той, хто на такому дворі колись має бути володарем, повинен припасуватися до нових культурних вимог. Він повинен прагнути досконалості в усіх мистецтвах та науках і кувати свій дух не меншою мірою, ніж тіло. В найпишнішій книзі слави гуманізму назавжди лишиться те, що саме тих, хто прагнув діяти у вищих колах життя, він зобов’язував бути обізнаним з усіма мистецтвами. Навряд чи коли-небудь так наполегливо дбали вод­ночас про довершену освіту не тільки чоловіків шляхетного стану, а й шляхетних дам, і з цією турботою про їхню освіту почалася нова доба. Як і Марія, королева англійська, та Єлизавета, Марія Стюарт теж була змушена вивчати класичні мо­ви, давньогрецьку й латину, а також сучасні: італійську, англійську та іспанську мови. Але завдяки ясному і проворному розумові та успадкованій від предків любові до культури обдарованій дитині кожне зусилля дається за іграшки. Вже в тринадцять років вона, навчившись латини з «Розмов» Еразма Роттердамського, читає перед усім двором у залі Лувру свою власну латинську промову, тож її дядько, кардинал Лотаринзький, гордо повідомляє Марії де Ґіз, матері Марії Стюарт: «Ваша донька так виросла і так росте день у день, набуваючи внутрішньої величі, краси та розуму, що в усьому доброму і почесному вона вже така довершена, як тільки можна, і в цьо­му королівстві серед доньок аристократів або людей інших станів із нею нікого не можна було б порівняти. Я можу повідомити, що вона так припала до вподоби королю, що він часто понад годину спілкується тільки з нею, і вона вміє дотепними й розумними словами розважати його так добре, немов двадцятип’ятирічна жінка!» Духовний розвиток Марії Стюарт і справді незвичайно ранній. Невдовзі вона опанувала французьку мову з такою впевненістю, що наважується на поетичний вислів і спромагається гідно відповідати на вірші, якими уславлюють її Ронсар і Дю Белле, проте не тільки під час принагідної двірської гри, а саме в миті душевного смутку свої почуття відтоді вона найлюбіше довіряє віршам, бо ж любить поезію, а її саму люблять