Читати книгу - "Танець білої тополі"

на прізвище. Левкові ця варіація імені дуже припала до душі. А ще більше подобалася йому сама Вишенька. Вони познайомилися минулого літа. Була неділя, Тиміш катав їх на човні. Запливли далеко, аж за село, де Ласкавиця робить крутий вигин. Якраз цвіли білі водяні лілеї, і брат нарвав їх цілий оберемок. Марина сплела віночок і поклала його на голову Вишеньки.

Білосніжні лілеї на розпущеному волоссі кольору медового бурштину, що, здавалося, випромінює сонячне тепло, продовгуваті сірувато-зелені очі – наче дві ягоди аґрусу, маленькі золотаві цяточки ластовиння на ніжному білому личку… Щось дивне сталося тоді з Левком. Ніби одна з тих лілей із Вишеньчиного віночка упала йому в груди і так там і залишилася квітнути. Він не міг відірвати погляду від дівчинки. А вночі так і не заснув, чекав ранку, щоб знову побачити її, почути її голос. Кілька наступних днів пропадав біля греблі, крутився перед маєтком, але Вишеньку так і не зустрів. Та й згодом бачив її дуже рідко.

Тепер Вишенька, вбрана у довгу тонку напівпрозору білу сукенку з великим бантом на поясі й маленькими бантиками на подолі, з розпущеним волоссям, що аж сяяло на сонці, нагадувала яскравого метелика, який перелітав з місця на місце. То заглядала до альтанки, де вигравали скрипалі і сопілкарі та час від часу озивався бубон, то кружляла під музику на алеях, то гладила коней і заплітала в їхні різнокольорові гриви нові стрічки. Вона здавалася Левкові якоюсь неземною істотою, котра дивом дивним завітала сюди з іншої планети. Бо хіба на землі бувають такі?

Сонце вже добряче припікало, коли гості повсідалися у свої екіпажі й весільний кортеж вирушив у дорогу. Попереду трійка коней – білий, вороний і гнідий – тягла позолочений ридван з двома великими колесами ззаду і двома меншими спереду, з фігурними вікнами без скла, але з тонкими мереживними фіранками. За ридваном їхали фурманки з полотняними шатрами, з-під яких визирали жіночі голівки в легких літніх капелюшках.

Завершували весільну кавалькаду відкриті тарантаси, у яких сиділи чоловіки в світлих костюмах і таких самих капелюхах. Тарантаси тільки-но виїжджали з брами, а ридван уже наближався до мосту. Біля греблі зібрався величезний натовп, прийшло мало не все село – від малого до старого. Левко разом з хлопцями біг за ридваном і вдивлявся в односельців – чи немає часом серед людей тата. Не сумнівався, що отримає від нього добрячого прочухана за те, що не послухався його і гайнув за хлопцями. А якщо тато дуже розізлиться, то й солдатською попругою по спині може пройтися. Але що має бути, те й буде. Тільки хай би це сталося пізніше, вже вдома, ввечері, а не зараз і привселюдно. Зітхнув полегшено, не вгледівши ні тата, ні Тимоша.

Як він міг не помітити брата? Як?! Той з’явився біля мосту так несподівано, ніби з неба впав. Став посеред дороги – міцний, жилавий, з палаючими терновими із синім полиском очима, на які спадав смоляний чуб, розкинув засмаглі, аж бронзові руки і всім виглядом давав зрозуміти, що не пропустить весілля. Нізащо не пропустить! Натовп голосно охнув – трійка із заквітчаними гривами могла й не зупинитися так раптово, підім’яти зухвальця, кинути під копита і розтоптати. Але коні ще не набрали розгону, тож крутонули довгими мордами перед Тимошевим обличчям, голосно фиркнули і зупинилися. Він схопив білого, крайнього праворуч, за повід і завмер. Стояв і чекав. Тільки кругла ямочка на підборідді тремтіла.

Люди з того боку моста, що вів до села, сторопіло дивилися, що буде далі – вийде чи не вийде Марина Вишнецька, підійде чи не підійде до Тимоша Черкаса, обійме чи не обійме свого відчайдушного гарячого любчика, втече з ним чи не втече… Стало дуже тихо і неймовірно спекотно. Ніхто не почув дивного приглушеного гулу, що долинув з-за гори, не помітив, як враз потемніло, як украй пересушене, наелектризоване повітря пронизали тонкі розряди блискавиць. А з-за обрію вже вирвалася і з неймовірною швидкістю наближалася велетенська чорна лійка, наповнена піском, глиною, водою, сіном, пташиними гніздами і ще хтозна-чим.

Смерч із шаленою швидкістю пронісся над селом, покружляв над річкою, промайнув чорним привидом біля мосту і зник, наче його й не було. Тільки вгорі літали зірвані і розшматовані ним солом’яні покрівлі, уламки дерев, довгі мотузки з випраними рушниками, сорочками і підштаниками, підхоплені зненацька на подвір’ях кури й гуси безладно тріпотіли крильми поряд із блискучими рибами, що падали з неба на дорогу, як град.

Перелякані люди кинулися до своїх обійсть, дивитися, якої шкоди заподіяла стихія. З другого боку мосту ніхто не рухався. Наче прибиті громом, весільні гості дивилися на міст, де ще мить тому стояв ридван з молодою. Ніхто потім так і не зміг згадати, чи його скинув смерч, чи перелякані стихією коні самі перескочили через поручні і потягли за собою і ридван з Мариною, і Тимоша, який тримав коня за упряж. Внизу, під греблею, серед кам’яних валунів, іще якийсь час чулося моторошне іржання, що перейшло у хрипіння і стихло.

– От вам і «лучче з мосту та й у воду», – почув Левко у себе за спиною.

І тієї ж миті на мосту з’явилася маленька біла постать. Як вона опинилася там – сама випала з ридвана чи Марина виштовхнула її? Як вижила серед цього пекла? Дівчинка підвелася, рушила до розтрощених поручнів, дивилася на них широко розплющеними очима і повільно-повільно, як сновида, підступала до краю. Ще крок і…

«Чого це всі стоять, як остовпіли? Чого вони бояться? Чого не рятують Вишеньку?» – голосно зойкнуло у Левковій голові. І враз його самого наче вихор підхопив. Він скочив на міст, підбіг до розтрощених поручнів, незграбно обняв дівчинку і почав відводити її від прірви.

– Не плач, Вишенько…

Не пам’ятав, скільки вони так простояли, обійнявшись, міцно-міцно притулившись одне до одного. Чув, як вона дихає йому в груди, як дрібно-дрібно тремтять її плеченята, як злякано б’ється серце під білою сукенкою, вдихав