Читати книгу - "Софія"

Лукаш знав адресу. Потім він здивується, що довго, майже годину, кружляв «лексус» чорними залисинами нового району, хоча її будинок був усього за квартал, і весь час тримав у пам’яті сині холодні очі, без жодної насмішки, ніби утоплені в чомусь масному і слизькому і як начебто їх хто звідкись, з якоїсь рідини, витягнув… «У неї такі милі і добрі очі… Тільки з дикцією щось трохи, але гадаю, з віком воно пройде…» – говорив дід, а золоті бджоли висіли над пасікою… Лукаш труснув головою, наче вискочив з окропу, із чужого життя, що хвилями накотилося, густими чорними хвилями птахів, що повільно падали донизу по білій стіні, а потім знову зривалися вгору і висіли над майданчиком для гелікоптерів…

Софія вийшла у золотистій сукні. Це була сукня від Дольче і Габана. Мати забороняла одягати цю сукню. Вони стояли в пірамідах кімнат, що дивно виходили одна з одної, а то складалися, як труба, і від цього матері стало важко дихати, і вона випила з маленької пляшечки… «Ну-ну. Ну…» – сказала Софія і вийшла. Але невдовзі вона повернулася. Пройшла дві кімнати, лишивши попереду ще дві, з маленьким, але затишним, освітленим малиновим бра коридором. Вона обіперлася об одвірок, виставила гарну ногу – повненьку, тонку у щиколотці, і сказала:

– А у тебе довгий ніс і криві ноги. Ось.

Мати, як стара ящірка, спостерігала за нею. А вона пішла, наче нічого не сталося ані з нею, ані з матір’ю, яка зараз сиділа у калюжі йогуртів, з розпатланим волоссям, а потім кинулася і перемістила важке, з обірваною оббивкою крісло до іншої кімнати. Вона посковзнулася на йогуртах і проїхалася кімнатою. Ударилася головою об перегородку, і вітчим за тією перегородкою заматюкався. Він вийшов за хвилину, витираючи члена нічною сорочкою Софії. Вона зробила ось так: підняла руку, торкнулася чола, закинула голову, розпрямила трагічно і гордо плечі. Вітчим сказав: «Угу…» – і зайшов назад. Останнє – найяскравіше у її житті – запам’яталися міцні його сідниці. Мати підставила крісло до дверей, стала навшпиньки і притулила вухо. Вона почула грюкіт водоспаду, удар шквалу, крик «На поміч!», ну, принаймні вона почула те, чого хотіла. Вона втретє переставила крісло, пішла до холодильника, взяла кефір чи йогурт, розгорнула атлас «Золоті сторінки України» і так просиділа до самого ранку. Ранком вона вирішила, що вкрай необхідно упорядкувати меню: кефір, вітаміни, фрукти і ніякого м’яса. Потім вона опам’яталася: у неї немає тренажера, давно не відвідувала басейн, Софії – вона розіб’є моє серце – треба розповісти про колективне напівсвідоме, трохи про Юнга і секс. На слові «секс» у неї блаженно, наче у корови, закотилися очі під лоба – не зрозуміти, чого більше: міщанської манірності чи хоті. Одяглася вона швидко, спочатку рвучко кидаючи речі на купу, діставала з тієї ж купи якісь там труси чи ліфчик і голосно хникала. Нарешті вона одяглася – досить шикарно, досить вишукано і чинно, з писком останньої моди, щоправда, Софія б так не сказала. У ліфті із синім відсвітом – наче тебе опустили в синю пляшку – вона подивилася у прогнуте досередини дзеркало і показала язика. Вийшла на вулицю під сніг: тонкий, він сік, як розчерк білої голки на оксамиті вечора. І там стояв Лукаш, але вона його не бачила, хоча ні, насправді ні, бо мати намагалася увіпхнути все побачене, все, що переверталося в її світі, і вона відчувала із цим світом спорідненість. А тому на третьому світлофорі почала говорити…

Лукаш повернувся усім тулубом, дивився на її строкату фігуру, що викручувалася на нозі. Щось тріснуло і потекло скоріше, так, наче у неї запаморочилося в голові на самому березі, коли рукою подати. Голова у неї затягнута білою домашньою хусткою, майже дитячою, що пахла дитячим молоком, хлібом і ще чимось невимовно далеким. Як у полудні смачно їсти щось солодке і дивитися на різнокольоровий захід сонця…

І ось так: з думками про Софію, про чужі впливи, про Юнга, вона навідалася до подруги. Подруга покормила облізлу беззубу шиншилу у клітці, нагодувала дога, що навалив у передпокої купу. Вони дві години пили чай з тістечками безе, покурили на балконі трішки марихуани, випили віскі, і по тому вона повернулася додому. Вона йшла під фіолетовим небом, підтопленим більмом ліхтаря, під снігом, ураз відчувши десятки запахів: гострих, тупих, ніжних, відвертих. У голову бахнули тисячі фонтанів, і нарешті воно все зійшлося у неї в одну точку – розпечену, розпалену: в низу живота. Там пекло нестерпно. І тут вона знову побачила Лукаша: його гостру вилицю, сіре італійське пальто, м’який капелюх, такий приємний, що матері захотілося помацати його пальцями. Вона помахала йому рукою, але він не відповів, а продовжував стояти і дивитися у квадратний стакан двору з двома зорями і великим круглим місяцем. Нарешті вона утішено піднялася східцями, зупинилася біля дверей. Однією рукою вона торкалася свого круглого живота і була впевнена, і можливо недаремно, що він ще достатньо приємний, пружний і привабливий. Мати подзвонила до сусідки. Вони побалакали на східцях, і там же вона взяла у неї синю пігулку. Взагалі вона приймала о такій порі синю, зелену і червону пігулки плюс настоянка валеріани. Синьої якраз у неї не було. Після синьої пігулки час у неї уповільнився, став тягучим, як крізь збільшене скло, але статичним і не таким скаженим. У кімнатах стояла тиша. І вона вирішила її не псувати. А Лукаш вирішив піднятися, але ніяк не міг побороти порожнечі і спокуси, і ще чогось такого, що заставляє кинути все, хоча воно оте поруч, і віддатися нелюбимій роботі або останній халяндрі з Борщагівки чи Шулявки.

Софія якраз сиділа перед дзеркалом і приймала всілякі пози, мавпувала, як