Читати книгу - "Гранатовий браслет"

Ще раз прошу прощення, що потурбував Вас довгим, непотрібним листом.

Ваш до смерті і після смерті покірний слуга.

Г. С. Ж."

"Показати Васі чи не показати? І якщо показати — то коли? Зараз чи після гостей? Ні, вже краще після — тепер не лише цей нещасний буде смішним, але і я разом з ним".

Так роздумувала княгиня Віра і не могла відвести очей від п'яти червоних кривавих вогнів, що мигтіли всередині п'яти гранатів.

VI

Полковника Пономарьова ледве вдалось примусити сісти грати в покер. Він говорив, що не знає цієї гри, що взагалі не визнає азарту навіть у жарт, що любить і порівняно добре грає лише у вінт. Проте він не встояв перед просьбами і кінець кінцем згодився.

Спочатку його доводилося вчити й поправляти, але він досить швидко освоївся з правилами покера, і ось не пройшло й півгодини, як усі фішки опинились перед ним.

— Так не можна! — сказала з комічною ображеністю Анна. — Хоча б трохи дали похвилюватися.

Троє з гостей — Спєшников, полковник і віце-губернатор, тупуватий, пристойний і нудний німець — були такого типу люди, що Віра зовсім не знала, як їх розважати і що з ними робити. Вона почала грати з ними у вінт, запросивши четвертим Густава Івановича. Анна здалека, на знак подяки, прикрила очі повіками, і сестра одразу зрозуміла її. Всі знали, що коли не посадовити Густава Івановича за карти, то він весь вечір буде ходити біля дружини, як пришитий, скалячи свої гнилі зуби на обличчі черепа і псуючи дружині настрій.

Тепер вечір поплив рівно, без вимушеності, жваво. Васючок співав упівголоса, під акомпанемент Женні Рейтер, італійські народні канцонети і рубінштейнівські східні пісні. Голосок у нього був маленький, але приємного тембру, слухняний і правильний. Женні Рейтер, дуже вимоглива музикантка, завжди охоче йому акомпанувала. Втім, говорили, що Васючок до неї залицяється.

В кутку на кушетці Анна одчайдушно кокетувала з гусаром. Віра підійшла і з посмішкою прислухалась.

— Ні, ні, ви, будь ласка, не смійтесь, — весело говорила Анна, мружачи на офіцера свої милі, запальні татарські очі. — Ви, звісно, вважаєте за труд летіти стрімголов попереду ескадрону і брати бар'єри на скачках. Але подивіться лишень на наш труд. Ось зараз ми щойно покінчили з лотереєю-алегрі. Ви гадаєте, це було легко? Фі! Юрба, накурено, якісь двірники, візники, я не знаю, як їх там називають... І всі в'язнуть зі скаргами, з якимись кривдами... І цілісінький день на ногах. А попереду ще чекає концерт на користь убогих інтелігентських трудівниць, а там ще білий бал...

На якому, смію сподіватись, ви не відмовите мені в мазурці? — вставив Бахтинський, і, злегка нахилившись, цокнув під кріслом шпорами.

— Дякую... Але саме болюче, найболючіше моє місце — це наш притулок. Розумієте, притулок для порочних дітей...

— О, цілком розумію. Це, мабуть, щось дуже смішне?

— Облиште, як вам не сором сміятися з таких речей? Але ви розумієте, в чому наше нещастя? Ми хочемо дати притулок цим дітям з душами, повними спадкових вад і поганих прикладів, хочемо обігріти їх, приголубити...

— Гм!..

— ... підняти їх моральність, пробудити в їх душах свідомість обов'язку... Ви мене розумієте? І ось до нас щодня приводять дітей сотнями, тисячами, але серед них

— жодної порочної! Якщо запитаєш батьків, чи не порочна дитина — то можете уявити, вони навіть ображаються! І ось притулок відкритий, освячений, все готово — і жодного вихованця, жодної вихованки! Хоч премію пропонуй за кожну приведену порочну дитину.

— Анно Миколаївно, — серйозно і вкрадливо перебив її гусар. — Навіщо премію? Візьміть мене безкоштовно. Слово честі, більш порочної дитини ви ніде не відшукаєте.

— Облиште! З вами не можна говорити серйозно, — розсміялась вона, відкидаючись на спинку кушетки і блискаючи очима.

Князь Василь Львович, сидячи за великим круглим столом, показував своїй сестрі, Аносову і шурину домашній гумористичний альбом з власноручними малюнками. Всі четверо сміялись від душі, і це потроху перетягнуло сюди гостей, не зайнятих картами.

Альбом служив нібито доповненням, ілюстрацією до сатиричних оповідань князя Василя. Зі своїм непорушним спокоєм він показував, наприклад: "Історію любовних пригод хороброго генерала Аносова в Туреччині, Болгарії та інших країнах"; "Пригода петиметра князя Ніколя Булат-Тугановського в Монте-Карло" і т. д.

— Зараз побачите, панове, короткий життєпис нашої улюбленої сестри Людміли Львівни, — говорив він, кидаючи швидкий смішливий погляд на сестру. — Частина перша — дитинство. "Дитина росла, її назвали Ліма".

На листку альбома красувалась навмисне по-дитячому намальована постать дівчинки, з обличчям у профіль, але з двома очима, з ламаними рисочками, що стирчать замість ніг з-під плаття, з розчепіреними пальцями розведених рук.

— Ніколи мене ніхто не називав Лімою, — засміялась Людмила Львівна.

— Частина друга. Перше кохання. Кавалерійський юнкер підносить дівиці Лімі на колінах вірш власного виробу. Там є воїстину рідкісної краси рядки:

Твоя