Читати книгу - "Обережно: міфи!"

Нема необхідності доводити, що наші пращури зовсім не жили в умовах беззаконня та сваволі, навпаки, вони свято шанували закони, що дісталися їм від попередників. Певен, коли б вони записували їх на камені, як славнозвісний вавілонський цар Хаммурапі, то, можливо, до нашої доби збереглися б значно старші писемні пам’ятки давньослов’янської законотворчості, аніж звід звичайного права, що діяв на теренах Київської Русі в ІХ–ХІ ст., відомий як «Закон Руський».

Не маючи на меті спеціально ставати на захист дохристиянських — язичницьких, себто «народних» — вірувань наших предків (так само, як і щонайменше принижувати роль християнства чи применшувати його внесок у розвиток цивілізації, однак узайве не ідеалізуючи й не заплющуючи очей на відомі видатки процесу запровадження цього вірування), все ж зазначу, що всупереч розповсюдженій — і розповсюджуваній! — думці щодо низького рівня розвитку дохристиянської релігії у слов’ян, останні спромоглися розробити досить струнку й глибоку систему власних релігійних вчень. Ревнителі апріорно–заперечувального підходу в оцінюванні дохристиянських релігій всіляко наголошують на її «поганстві», спекулюючи на виразно негативістському звучанні такого визначення в сучасній українській мові, хоча насправді цей термін утворено від латинського paganus, що означає селянин, сільський. А проте язичництво — на відміну від християнського культу гріха — спиралося на дуже глибоку філософію життя, корені якої сягали глибин не одного тисячоліття. Та й поширюване упродовж століть звинувачення язичників у «страшному» злочині — багатобожжі, яке, до речі, й досі культивується в деяких сучасних релігіях, — схоже, теж не має серйозних підстав, в усякому разі щодо українських язичників. Адже те, що наші пращури називали свого бога різними іменами, як з’ясувалося, ще зовсім не означало, ніби за кожною такою назвою вони розуміли і окремих богів. Ось що каже про це «Велесова книга» (1995. — с. 111, дощечка 30): «...якщо трапиться якийсь блудень, що хотів би порахувати богів, поділити в небі, то вигнаний буде з роду... бо бог є єдин і множествен. І хай не розділяє ніхто того множества і не говорить, що мали богів многих». На превеликий жаль, таких «блуднів» (за сучасною термінологією — фальсифікаторів) ще знайдеться у нашій історії чимало — саме їх покручі упродовж віків будуть визнаватися за офіційну версію історії. І хоча, як наголошує Б. Ребіндер (згад. пр. — с. 32), «релігійні погляди слов'ян ближчі до християнства, ніж вірування древніх римлян та греків», язичництво на той час уже вичерпало себе. Воно ще тривалий час могло жевріти і дійсно жевріло по глухих закутках Русі, надто на угро–фінських обширах Півночі, але його історичний час невідворотно минав, бо воно не могло дати суспільству того, що несло з собою християнство: писемність, а отже — цивілізацію, навіть глаголиця, котру більшою мірою, аніж скомпільовану на базі грецького алфавіту кирилицю, можна вважати оригінальною «руською», не змогла набути значного поширення через свою архаїчність — детальніше про це поговоримо далі. Тому останнє й стало магістральним шляхом розвитку європейської спільноти, до якої належала й Русь–Україна.

А ось щодо часу появи слов’янської писемності поговоримо докладніше, бо то була доволі суттєва, як на той час, ознака рівня цивілізованості. Про існування у слов’ян власної («докириличної») писемності незаперечно свідчать деякі дохристиянські пам’ятки, зокрема відоме Корсунське Євангеліє IX ст., написане давньоруським письмом.

І не тільки воно. Ще знаний російський дослідник історії писемності Я. Шніцер (1903. — с. 230) наголошував, що «в усіх збережених списках Олега з греками (911 р.)» мовиться «про письмові заповіти», які мали місце в Київській Русі (в оригіналі, звісно, «в России»), однак нема жодних відомостей проте, «якою мовою ті заповіти писалися». Так само і «в угоді Ігоря з греками (945 р.) ми також знаходимо вказівки про ознайомленість руських дохристиянської епохи з уживанням письма», проте і там «не зазначені мова і спосіб письма».

Як відомо з історії, під час облоги Корсуня (Херсонеса) Великим Київським князем Володимиром (988 р.) одним із мешканців міста, «на ймення Анастас», з–за мурів була пущена у стан Володимира стріла з таким написом: «Кладези еже суть за тобою, от востока, из того вода идет по трубам. Копав переими». Але і тут, як зауважує Я. Шніцер, неможливо стверджувати, що «грамотка, пущена Анастасом, внесена була в літопис дослівно так, як вона була написана». Та водночас цілком очевидно, слушно зазначав академік І. Срезневський (1863. — с. 7), що вона була написана «саме такою мовою, яка була зрозуміла Володимиру».

На думку того ж І. Срезневського, оскільки «і до 988 р.» були на Русі християни — «і за княгині Ольги, і за Аскольда й Дира, і навіть раніше», — то, «отже, були й книги». Причому, наголошує він, то були не лише «списки праць учителів слов'янських Костянтина й Мефодія та їх учнів... але й домашні руські, про що свідчить... оповідь самого Костянтина–філософа, який побачив у Корсуні руський переклад Євангелія та Псалтиря ще в ті часи, коли сам він не починав свого подвигу освічення слов'ян...» (Срезневский, 1903. — с. 29).

Докладніше ця обставина описана в «Моравсько–паннонському житії Костянтина і Мефодія», де, зокрема, йдеться про те, як до царя візантійського прийшли посли від хозарів (року 860) і просили, щоб той прислав до них «моужа книжна», котрий би навернув їх до істинної віри, бо євреї спонукають їх свою «віру і справу прийняти», а сарацини — «мир даючи й дари многі» — «схиляють до своєї віри». Цар доручив цю справу філософу, зазначивши, що «ніхто інший не зможе цього достойно вчинити». Той одразу ж вирушив у дорогу і, діставшись Корсуня, «знайшов тут євангеліє та псалтир, русьскими письменами писані», а також зустрів «чоловіка... який глаголив тою бесідою». Кирило, приставши з ним до бесіди та приладнавшись до його мови, «став до своєї (солунської. — М. Л.) мови прикладати знайдені письмена, наголоси і та приголосні... і вже невдовзі, навдивовижу багатьом, він почав читати [ті руські письмена] та говорити [тою говіркою]» (Труды... — 1930. — с. 11–12). А в редакціях так званої «Толковой Палеи» наведено ще таке: «І грамота руська явлена Богом дана в Корсуні Русину; від неї ж навчився філософ Костянтин, оттуду сложив (тобто створивши на її основі свою абетку. — М. Л.) написав [книги] руським гласом...»