Читати книгу - "Таємна вечеря"

його творчості. Як би не старались довести протилежне його опоненти, Борис Олійник був одним із найяскравіших тих фігур, хто реально наближав незалежність Вітчизни. Тим більшою поразкою всіх політичних сил, які цю незалежність творили і вітали, є ситуація, коли до влади прийшли ті, кого поет називає «третіми». Це про них мудрий український політик Олександр Мороз сказав: ті ж свині, тільки корита перефарбовані. Приватизація незалежності корумпованою колишньою партноменклатурою вкупі з мародерами-скоробагатьками стала справжньою трагедією Для українців. Поки ліві, праві і націонал-демократи «пики одне одному набили» — «треті загребущо рвали й крали від ракет, ікон і до сапи», «надбане горбами за віки». Поки ми шукаємо «лютими очима ворогів нових за три межі», «треті за плечима ділять між собою бариші». А підсумок? «Над усім живим — вселенський плач». Поет визначає це безчасся як «гиблий час глобального безплоду».

У центр свого головного удару Олійник поставив «п’яту колону» — особливе поріддя, яке веде Україну на світові торги. Поріддя це, котре претендує на лаври Мойсеїв, виросло з тих, хто ще вчора вірно служив одним ідеям, а сьогодні, ставши під нові знамена, з тим же завзяттям продає і совість, і друзів, і свій народ. Поет не просто попереджає про підступність «п’ятої колони», він ставить коммутантів у одну шеренгу з Іудою: «Нас вони учора продавали, вас вони узавтра продадуть». І так само гнівно обрушується на вічне українське гречкосійство, невміння постояти за себе, намагання «одсидітись у вербах»:

Злізайте з печі! Вдарте у кресала, Аби вогонь пропік на душах сало І нагадав, що править не живіт, А дух Шевченка — віщого месії, Що ми вкраїнці, а не гречкосії, Що ми — живі!

Олійник уміє писати поезію оголену, як шабля. Але його ніколи не покидало вміння видобувати з найпростіших реалій життя високу філософію буття. Коли я читаю його «Роздум» (Із народного), мене не покидає два відчуття — як він уміє вибудовувати простісінький, здавалося б, ліричний сюжет, і яку брилу-думку заховує в ньому. «Стою на асфальті у лижі озутий. Чи лижі не їдуть, чи сам я безпутній?» Ну, а опісля — з лиж пересадили на ролики. Прямо в багнюку. І знову — чому ж ті ролики не ідуть до раю? І тільки дядько, з ярмарку ідучи, розсудив усіх: чи ви й справді, хлопці, зібрались на роликах в поле?! «Так це ж нам пораяли радники мудрі». Тут урок не тільки в тім, щоб жити своїм розумом. Тут урок глибший — жити в злагоді з природою і розумом. Картинка з сьогоднішнього політичного життя? Безумовно. А вірш — не на день минущий. Людство повторює помилки. Поезія-притча має всі підстави ввійти в класику, може, не стільки завдяки політиці, скільки з причин її образного вирішення, де образність із тих, що ніби з живих уст людини. Але сьогодні вона звучить як звинувачення усім нам, а системі — передусім.

Олійник раз-по-раз звертається до того явища, яке буйно розквітло в останнє десятиліття, — конформізму. В його прицілі не тільки коммутанти, а й ті, хто «вибігали з мітинга на мітинг», «викричали славу марноті». їхні гасла «спритні примазенки», як свої, збувають «два за три». «З прапорів пошили камізельки у два кольори, два кольори». До незалежності, виявляється, ведуть уже «вчорашні конвоїри» «в’язнів честі —лицарів пречистої душі». Найстрашніше ж те, що за ними слухняно, слід у слід, ідуть ті ж, учора ще чисті, люди... Поет дуже хотів би, щоб з них постав народ, але дійсність є така, як є. Саме з цієї глибокої думи народилася блискуча поема «Трубить Трубіж», де зійшлися лицарі української історії з сьогоднішніми баришниками, де сама історія стає на двобій з новою руїною.

І в поезії, як у публіцистиці, Борис Олійник — лідер духовного опору режиму. Як художник значний, котрий мислить категоріями вічного, він ставить нинішню ситуацію в Україні у контекст світової історії, він бачить вихід, він подвигає нас до нього, і тоді з’являються образи Христа й Іуди, і тоді оживає мотив Таємної вечері як образ того, що зробили з Україною, і як надія на воскресіння. Всією пристрастю слова поет утверджує: Україна воскресне, але воскресити її можемо тільки ми самі. Роботою, Совістю, Служінням Правді.

Борис Олійник ніколи не бавився в дисидентство, і коли вже виступав проти офіціозу, то лише виходячи з інтересів народу і своїх морально-етичних засад. Так було, коли він першим ще в сімдесятих повстав проти будівництва промвузла в Каневі, біля усипальниці Шевченка, Що загрожувало не тільки святині, а й усьому заповідному довколишньому середовищу.

Тепер його похвалюють за мужність, навіть удостоїли звання Почесного громадянина Канева. А тоді