Читати книгу - "Господиня"

— Ви мене чуєте? — запитала шукачка, перебиваючи процес аналізу. — Ви вже опритомніли?

— Не поспішайте, — несподівано лагідно промовив цілитель.

Я й далі лежала із заплющеними очима — не хотіла розпорошувати увагу. Розум підказував мені потрібні слова, а головне — інтонацію, яка б допомогла уникнути багатослівності.

— Мене вживили в пошкодженого носія, аби я зібрала потрібну вам інформацію, шукачко?

Почувся скрик — здивування, змішане з образою, — а потім моєї шкіри торкнулося щось тепле — хтось долонею накрив мені руку.

— Ну що ви, Вандрівнице! — заспокійливо мовив чоловік. — Навіть для шукачів існує межа.

Шукачка знову зойкнула. Ні, засичала, виправив мій розум.

— Тоді чому цей розум функціонує не як слід?

Мовчанка. Потім шукачка буркнула:

— Результати сканування нічого не виявили, — слова прозвучали так, ніби вона хотіла зі мною посваритися, а не заспокоїти. — Тіло було повністю зцілене.

— Після спроби самогубства, яка дивом провалилася, — різко та гнівно промовила я. Гнів — незвична емоція, його важко стримати.

— Усе було повністю під контролем…

Але тут утрутився цілитель і обірвав шукачку на півслові.

— Що не так? — запитав він. — 3 мовним центром усе гаразд, це ми бачимо.

— Бракує пам’яті. Я намагалася віднайти інформацію для шукачки…

І хоча ніхто не зронив ні слова, я збагнула, що атмосфера, розпалена після мого гнівного випаду, розрядилася. Але як я про це дізналася? У мене було дивне відчуття, що якимось незбагненним чином я отримую більше інформації, ніж дають мені п’ять органів чуття. Ніби існує ще один орган сприйняття, не до кінця опанований, десь глибоко захований. Інтуїція? Майже правильне слово. Схоже, що будь-яка жива істота потребує більше, ніж п’ять чуттів.

Шукачка розтулила рот, але її випередив цілитель.

— Он воно що, — мовив він. — Нехай… е-е-е… ускладнений доступ до пам’яті вас не турбує. Це не зовсім те, чого ми очікували, але і не дивно за даних обставин.

— Я вас не розумію.

— Носителька була з бунтівників, — голос шукачки пожвавився, ніби розмова звернула на її улюблену тему. — Людей, які до втілення знали про наше існування, приборкати набагато важче. Ось і ця досі опирається.

Запанувала тиша — вони чекали на мою реакцію.

Опирається? Моя господиня блокує мені доступ? І знову дивна хвиля гніву обпекла мене зсередини.

— Я правильно приєднана? — промовила я крізь зціплені зуби, силкуючись тримати емоції в собі. Через це мій голос прозвучав якось дивно.

— Так, — відповів цілитель. — Усі вісімсот двадцять сім точок надійно зімкнулися в оптимальних позиціях.

Для нового носія мені довелося задіяти набагато більше своїх відростків, ніж для попередніх. Використати не вдалося всього-на-всього сто вісімдесят один вільний придаток. Мабуть, саме завдяки численним з’єднанням емоції проявлялися так яскраво.

Я вирішила розплющити очі, щоб особисто перевірити те, в чому запевнив мене цілитель, і переконатися, що все моє нове тіло працює.

Світло. Яскраве, болюче. Мої повіки знову склепилися. Світло, яке я бачила востаннє, було розсіяним, бо просочувалося крізь велетенські глибини океану. Але очі мої здатні витримати й набагато яскравіше світло. Я знову зробила спробу їх розплющити, цього разу ледь-ледь, щоб вони лишалися прикриті віями.

— Може, вимкнути світло?

— Ні, цілителю, мої очі зараз призвичаяться.

— Дуже добре, — сказав він, і я зрозуміла, що його схвалення — на адресу вільного використання мною займенника «мої».

Вони обоє терпляче чекали, поки я припиню мружитися.

У приміщенні, в якому я перебувала, мій новий розум розпізнав звичайну кімнату лікувального закладу. Шпиталю. Стеля — білі квадрати у темну цяточку, де-не-де замість них — світильники такої ж форми і розміру. Світло-зелені стіни. Колір спокою, а також хвороби. Невдалий вибір, як на мою швидко сформовану думку.

Та більше за кімнату мене цікавили люди, які за мною спостерігали. Щойно я поглянула на цілителя, як у голові пролунало слово «лікар». Він був одягнений у широкий синьо-зелений халат на короткий рукав. Волосся на руках. Волосся на обличчі. Воно мало дивний колір, який моя пам’ять назвала «рудий». Рудий! Три світи змінилося, відколи я востаннє бачила червоний або його відтінки. Навіть цей іржаво-золотий сповнив мене ностальгії.

Обличчя цілителя нічим не відрізнялося від інших людських облич, але мій новий розум описав його словом «лагідне».

Нетерпляче сопіння привернуло мою увагу до шукачки.

Вона була справді мініатюрна — я навіть не одразу зауважила її поряд із цілителем. Зовсім непримітна — темна тінь у яскравій кімнаті. Одягнута у чорне з голови до п’ят — стриманий костюм, із-під якого вистромлювався шовковий комірець-стійка. Чорним було і її волосся завдовжки до підборіддя й заправлене за вуха. Її шкіра мала темніший, ніж у цілителя, відтінок — оливковий.

Людські обличчя здатні так приховувати свої емоції, що часом прочитати вираз дуже складно. Але пам’ять віднайшла назву для міміки цієї жінки — я здогадувалася, що означають ці чорні брови, насунуті на булькаті очі. Гнів? Ні, не зовсім. Напруга. Роздратування.

— Як часто таке трапляється? — запитала я, знову дивлячись на цілителя.

— Нечасто, — відповів він. — Ми більше не використовуємо зрілих носіїв, лише юних. Вони повністю піддаються асиміляції. Але ви самі