Читати книгу - "Королеви не мають ніг"

Отже, лукава алхімікова думка, яка пробилася з глибини його вченості, була цілком виправдана, бо під час сотворіння Світу, Філософського каменя і Дитяти йшлося про одне і те саме. Певна річ, те неймовірне напруження, якого, на відміну від сплодження дитяти, вимагає створення Каменя, виникає тільки тому, що людина – вельми невмілий алхімік порівняно з алхіміком божественним, чию присутність відчуваєш у кожному живому організмі і якого Арістотель називав «ентелехія» і «Paracelsus archeus», отож пан Янек спокійно може називати його «алхіміком-безвісним майстром і постійним гостем», якому все відомо, навіть те, що йому ще належить пізнати, і який непомильно керує процесами в людському організмі, старанно підтримує в ньому температуру на належному рівні й биття серця в належному ритмі, чітко відділяє шкідливе від корисного, а в жіночому лоні, неоковирною подобою якого є пічка «атанор», точно регулює процес визрівання й зросту нового індивіда. «Боже ти мій, – зітхнув пан Янек, – яке це диво! І як милостиво й завбачливо з твого боку послати мені наступника в ту хвилину, коли я пересвідчуюсь, що виснажлива праця всього мого життя не зійшла нанівець!»

Бо в тому, що пан Петр Кукань із Кукані продовжить справу пана Янека Куканя із Кукані, тільки за кращих умов, ніж було послано долею його батькові, – не могло бути жодних вагань і виправданих розумом сумнівів.

«Великі завдання чекають на тебе, любий Петре, бо ти помиляєшся, якщо вважаєш, що Філософський камінь – вінець усього й, отже, твій батько вже звершив справу свого життя. Чого варте все золото й срібло світу, якщо людське життя таке коротке й повне стількох страждань! Але все це байдуже, байдуже – заради цього й прийшов на світ Петр Кукань із Кукані, щоб для власної потреби й потреб своїх ближніх винайти алкагест – універсальний лік, який убирає, розчиняє і виводить із тіла все, від чого воно старіє, і завдяки цьому робить людину безсмертною. Та Петр Кукань із Кукані буде далекий від того, щоб задовольнитись реалізацією алкагесту: рід Куканів він укриє славою завдяки тому, що розгадає загадку ізоляції Світового духу і таким чином відшукає субстанцію, з допомогою якої гниле дерево оберне на дерево здорове, а вмираючому старушкові поверне юнацьку бадьорість і силу; і якщо твоя геніальність, у якій я не сумніваюсь, з’єднається з гордливістю і витривалістю, ти зможеш вирішити нарешті й одвічну проблему гомункула, штучної людини, зародженої в реторті».

Скупо усміхаючись, пан Янек примружив стомлені очі, щоб у всій довершеності уявити собі цього гомункула, вільного від людських вад, завбільшки з палець, і чарівного, як воскова фігурка, виліплена майстром, жвавого й пустотливого, як поганин, і при всьому тому безмежно вдячного за своє незбагненне існування, бо, як відомо, нема нічого гіршого, ніж небуття. Він бачив його, цього дивовижного куцанчика, завдяки науці вирваного з безмежної порожнечі, такого кумедного хлопчичка, бачив, як він розгулює на столі серед книг, циркулів і каламарів, завжди готовий звідкись вискочити чи визирнути – стрункий, граційний, виряджений у гарненьке вбраннячко іспанського дворянина, при боці – рапіра, зроблена з нагостреного жала шпигувальної голки, якою він колись виграє свою першу битву з голодною мишею. Тим часом як учений, ціпеніючи, уявляв собі цей жорстокий двобій найшляхетнішої істоти з найнікчемнішою і найпримітивнішою твар’ю з усіх, що бігають по землі, пенсне з’їхало йому з носа, і він заснув тихим, міцним сном.

Отже, тієї прохолодної ночі наприкінці квітня в домі Куканів спали всі – пан Янек, якому снився гомункул, брат Августин, якому, безперечно, приснилося щось благочестиве, дитятко, якому, нам здається, не снилося нічого, і мамуня, молоденька, але енергійна дочка вбогого холощія; їй, відповідно до простоти її думки, снилося щось невиразне про золоті карети, в яких колись їздитиме її син. Тим часом над колискою, де не візьмись, нахилилися три жінки.

Де взялися – там взялися, але це достеменно так, і нічого тут не вдієш. Прийшли звідкільсь, звідкіль завжди приходили з давніх-давен, і тепер усі три стояли біля колиски – стрункі, убрані в блискучі, вільно спадаючі шати і трохи просвічувалися – то більше, то менше. У ті часи їх називали парками, так їх називають і дотепер, але насправді це були стародавні мойри язичницької єресі – Клото, Лахесіс й Атропос, дочки Зевса-громовержця. Клото і Лахесіс були білі чи білясті, Атропос – чорнява, така чорнява, що якби не кілька жарин, які ще яскріли у вогнищі каміна, її взагалі не можна було б побачити в темряві.

Перед тим як розпочати сповнювати своє призначення, заради якого вони звідкільсь сюди прибули, всі три роздивилися дитятко, чию долю їм судилося визначити. Клото і Лахесіс, нахилившись над колискою, зосереджено міркували, яку цноту присудити цьому хлоп’яточку, котре рівно посапувало й з першого ж погляду підкорило їхні серця – пусте, що ці серця були прозорі. Зате Атропос задовольнилася одним-єдиним поглядом, який вона побіжно кинула на дитятко, й не думала ні про що. Та й у цьому не було потреби. На її думку, надмір різку, кожна людина – чоловік це чи жінка, білий чи чорний, плебей чи вельможа, такий чи сякий, – заслуговує тільки найгіршого. Зло завжди простіше за добро.

– Як, по-вашому, сестри, чи не пора нам починати? – озвалася вона трохи перегодя.

– Що ж, починай, – відповіла Клото.

– Гаразд, починай, – погодилася з нею Лахесіс. Вони з досвіду знали, що для дитяти вигідніше, коли почне чорнява Атропос, бо навіть якщо вона й присудить йому найстрашніше лихо-недолю, вони, добрі богині, зможуть ще щось урятувати. За класичний взірець цього досвіду може правити відома історія принцеси Rose d’Eglantine, тобто Сплячої Красуні, якій Атропос напророкувала, що в п’ятнадцять років вона вколеться веретеном і помре. Та оскільки, на щастя, Клото тоді ще