Читати книгу - "Вічний рух"

Адміністратор сповістив, що незабаром почнеться гальмування й тому бажано пройти на пасажирську палубу. Слово честі, я ледь придушив нестерпне бажання податись до пілотського відсіку і знову зануритися в ту чудову атмосферу підсвідомого божевільного очікування якогось невеличкого збою автоматики, котрий дозволить, бодай, на кілька секунд перейти в ручний режим. Натомість повернувся до своєї каюти, сів у протиінерційне крісло і замовив серію фільмів про зоряні війни з імітацією власної участі. Проте не встиг я ще увійти в справжній азарт, як тіло корабля здригнулося і бажання продовжувати гру кудись миттю зникло: почалися передспускові маневри.

Слово честі, досі я не помічав за собою надмірної сентиментальності, та коли через якусь годину над головою з’явилося зеленкувато-синє небо рідної планети, в очах стало легенько поколювати, і я, зійшовши з рухомої стрічки перехідного містка, спрямував погляд високо-високо вгору, щоб не змушувати руку астронавігатора Контактної експедиції ганебно втирати сльози. Я відчував спішний людський потік за спиною, але вдіяти з собою нічого не міг. Стовбичив на спускному майданчику аж поки не переконався, що від вологи в очах не залишилося й сліду.

Проминувши вузенький пропускний коридорчик з мерехтливими стінами, я опинився у великому приміщенні від високим прозорим куполом і відразу ж побачив Андреса. Він стояв у самісінькому центрі залу з невдоволеною міною на обличчі, зосереджено дивився собі під ноги і при цьому легенько похитувався з боку в бік.

— Андре! — забувши про всяку поважність, вигукнув я і кинувся до нього.

Андрес здивовано підвів голову, вмить запалився радісною посмішкою і, широко розкинувши руки, верескнув так, що всі присутні мимоволі озирнулись:

— Артме!!!

Не помічаючи нічого навкруги, ми плескали один одного по спинах, легенько поштовхуючи у плечі, шарпали за рукави і перекидалися звичними у таких випадках запитаннями: «Як справи?», «Де пропадав?», «Що нового?»

— Ну, давай, давай, розповідай, що там нового на Межі? — відразу напосів приятель. — Чужаків бачив?

— Які Чужаки, Андре? — скривився я. — Ти що, віриш отим недолугим писакам? Чужі бояться нас не менше, аніж ми їх, так що справжнім Контактом, повір, навіть не пахне! Ти б тільки знав, як мені остобісіла ця гра на нервах, най їй грець!

— Давай тоді мінятись, Артме, — засміявся Андрес, — я — в експедицію, а ти — на мій суховантаж. Правда, вже сьогодні потрібно відлітати на Базу, зате робота — жодних тобі стресів, суцільний відпочинок!

— Ти розкажи краще, що робиться тут, на Кліо, — перехопив ініціативу я. — За два роки моєї відсутності бозна що могло трапитись.

Усмішка повільно сповзла з Андерсового обличчя, він чомусь хмикнув і знову засунув руки до кишень.

— Трапилось, трапилось… Ось тільки незрозуміло що… Але це все мені не подобається, Артме, зовсім не подобається.

Слова і тон його відповіді мене здивували, і вже зібрався закидати приятеля запитаннями, але не встиг я відкрити рота, як збоку вихором налетів незнайомий молодик і зарепетував:

— Андре! Ти що, здурів? Скільки нам тебе чекати?! Може накажеш затримати рейс?!

І лише вичерпавши запаси повітря та роздратування, він глибоко вдихнув, скоса глипнув на мене і недбало кинув:

— Хей!

— Вибач, Артме! — схопив мене за руку Андерс. — Я мушу бігти!

— Зв’яжись зі мною! — гукнув я йому навздогін. — Я буду на Кліо місяців зо три!

Зрештою, що там важать усі наші дрібні неприємності в порівнянні з радістю повернення додому! І коли я вийшов з вокзалу і не побачив за сквериком звичного скупчення аеромобілів, то сприйняв це не як чергову прикрість, а як привід побалакати з симпатичною білявою дівчиною, котра самотньо стояла біля входу.

— Хей! — привітався я, щосили намагаючись втримати посмішку в пристойних межах.

— Доброго дня, пане! — відказала білявка. Вираз на її обличчі був таким милим та лукавим, що я сприйняв це все як жарт і ледь від душі не розсміявся.

— Чи не будете ви такі ласкаві сказати мені, де тепер стоянка таксі?

— Он там, за павільйоном, — махнула рукою дівчина, вперто не бажаючи переходити на інтерленг. — Забрали ваші гидкі пирхавки, щоб не псували скверика.

— Ви так не любите автомобілів? — щиро здивувався я, з цікавістю розглядаючи співрозмовницю.

— Ваша техніка згубно впливає на живий світ, — пояснила вона цілком серйозно, і це виглядало так кумедно, що я не втерпів і зареготав. — Так, так і даремно ви смієтесь, — вона глянула на мене з осудом, докірливо похитала головою і, повернувшись, так швидко зникла за напівпрозорою вхідною завісою, що я не встиг навіть вибачитись.

І, йдучи до стоянки таксі, мовчки картав себе за нестриманість та, взагалі, за невміння поводитися з дівчатами. Тим більше, що білявка була такою гарненькою, і так чудово звучала в її устах милозвучна кліотійська мова…

Я вже забрався в аеромобіль, вмикнув автопілот і спробував відключити страхуючу систему — на що кібер поблажливо відказав: «Заборонено». «Зачекай, — раптом подумалось мені, — а чи не кліос є причиною невдоволення Андерса?» Ще зі школи пам’ятається, як не любив він мови своїх предків, вважаючи її нікому не потрібним пережитком минулого. Посуті, Андерс правий хоча, на відміну від нього, я інколи відчував щирий смуток від цієї незаперечної реальності нашого життя, Але, що вдієш, така невблаганна хода історії, і, на жаль, саме нам випало пережити той болісний період, поки Кліотійська цивілізація не ввіллється повністю в лоно материнської — Земної. Часу назад не повернеш, і скільки не пробуджуй інтересу до рідної мови, як це робить зараз дехто на Кліо, життєві потреби Федерації все одно візьмуть гору.

Таке просте пояснення дивної поведінки Андерса остаточно зняло неприємний осад в душі і я ввімкнув двигуни аеромобіля. Повітряні польоти завжди захоплювали мене, і стало навіть трішки жаль, що відстань від космопорту до міста настільки мала, та й ту доведеться пройти під невсипущим оком кібера-страхувальника. На щастя, крихітний паркувальний майданчик неподалік від мого дому виявився зовсім вільним, і я, посадивши машину, кинувся до невеличкого ошатного