Читати книгу - "Діти Мардука"

Зазвичай я уникав пиятики, але останнім часом не проминав нагоди перехилити чарку-другу. Справа не в астральній красуні, яка зґвалтувала мене в екзотичному куточку світу, і з якою я боявся ще раз «зустрітися». Просто алкоголь прочиняв у моїй свідомості клітку, в якій я з дитинства тримав звіра, і якого вважав своїм охоронцем.

Поринаючи в коротку дрімоту, я водночас погладжував по загривку ту потвору, готовий будь-якої миті прочинити грати. Мабуть, так засинає самітній пияк, погладжуючи хатнього собаку, що примостився біля ліжка… І тут виникли вони. Це був плаский світ, у якому мешкали тіні. А я знову стояв біля невидимої межі й похитувався від випитого. Тим часом у пласкому світі з’явилася товщина, а відтак — те, що зветься «перспективою». То були чорні рефлекси, убрані у вирази людських облич — ненависті, лютості, заздрості, мстивості, і багато чого іншого, що у земному світі приховується за маскою люб’язності, привітності, співчуття. Раптом один з «громадян» чорно-білої дійсності помахав мені рукою.

«Що за дурниці! — майнуло в голові. — Я не переступав межі, як минулого разу, а, отже, для них мусив би бути невидимим». Тим часом той, хто помахав рукою — він був на задньому плані — сплющився, «протік» повз потвор попереду і розплескався, немов на склі, перед самим моїм обличчям.

«Ти думаєш, це тобі так минеться!?» — «почув» я думку.

Пляма на «склі» швидко перетворилася на людську голову. Це був Бутко, Анатолій Антонович Бутко — кадебіст, який свого часу мордував мене і моїх друзів. Перед тим, як померти йому було дивне знамення. Повз берег, де стояла його дача на Дніпрі, течією несло утопленика. Часом мрець перевертався і тоді скоцюблена рука немовби кликала: «ходи сюди, сюди…» Бутко помер того ж дня від серцевого нападу.

Я відказав, також думкою:

«Уже минулося… Більше того — вийшло на моє. Системи, якій ти служив, більше не існує».

«Я не про те», — знову Бутко.

Він уже перетворився на свій земний образ — вайлуватого літнього чоловіка, на круглому виді якого не можна було вгадати ні почуттів, ні думки. Його правиця, яку він завжди тицяв для потиску, нагадувала вату. Тим часом з-за його спини випливла людська оболонка яка за мить трансформувалася на брунатку, яку я вже десь бачив. А от де саме, не міг пригадати.

«Я не про те, — повторив він думкою. — Ти посягнув на святе і будеш за це покараний».

«Що ти маєш на увазі?»

«Оте твоє писиво… Теж мені пророк! Та ми таких..» — він показав ніби когось душить. Водночас я «почув» скрегіт зубів, який долинав від брунатки.

Мене нестримно потягло до межі. Щось наказувало переступити «поріг». Я навіть подався вперед, та раптом у мені «загарчав» звір, а по миті вирвався назовні:

«Поцілуй мене в гузно! — гарикнув я. Тоді повернувся спиною і плеснув себе по сідниці. — В обидві половинки! І запам’ятай, що б ви зі мною не скоїли, моє відкриття вивело вас на чисту воду. Ви — багатолика, багатопика звірина, яка ніколи вже не зіпнеться на ноги. Хоча ні, брешу, — буде ще сплеск вашого сатанинства, але не раніше, як за вісімсот п’ятдесят років».

На мій подив масив оболонок по той бік межі дивився на мене мало не з симпатією. У цю мить я ні чим не відрізнявся від них. З мене виходив гнів за душевний біль, пережиті утиски й несправедливість, який ярів у мені півжиття. Це стояла моя астральна оболонка, біля якої лежало її живе тіло.

Звір, що виплеснувся з мене, став заспокоюватися і я запитав:

«Послухай-но, хіба на Орб, чи то пак Темний Сателіт, проникає інформація з земного світу? Звідки тобі відомо про мої дослідження?»

На обличчі Бутка затліла багатозначна посмішка, а потім зневага. Він сказав те, що казав під час «профілактичних» бесід з правозахисниками і тими, кого хотів зробити інформаторами:

«Нам усе відомо».

«Он як. Якщо ви такі всезнайки, то як ви могли прогледіти розпад імперії?»

По цій моїй думці його обличчя заколивалося, обм’якло, ніби з нього випустили повітря. Перетворилося на безформну оболонку й зображення жінки. Я гукнув навздогін:

«Передай вітання твоєму шефові генералові КДБ Гарбі. Адже він десь поміж вас».

Але Бутко і брунатка уже розтанули у чорно-білому масиві оболонок.

Я не прокинувся, бо й не спав. Не отямився й з дрімоти — я вийшов з іншої реальності. Раптом згадав, що жінка, яка привиділася разом з Бутком — працівниця університету, яка колись прийшла була на мою зустріч з професорсько-викладацьким складом філфаку разом із сатанистом — також працівником цього вузу. Авжеж це вона. «Відтоді минув рік, — подумав я. — Отже, її більше немає поміж живих». Та, як згодом виявилося, вона спокійнісінько працювала у тому самому підрозділі, що і її «конфесійний» товариш.

Уже багато ночей, побувавши на порозі чорно-білого світу, я щораз шукав пояснення, цьому явищу. У те, що Темний Сателіт не ховається від мене, бо мені про нього й так відомо, я вже не вірив. Ще й ще раз прокручував у пам’яті свої куці окультні знання: Орб — це астральна складова аури Землі, яка перебуває від неї на певній відстані. У плані біологічному вона відповідає за те, що можна назвати «їсти, пити, розмножуватись». Така ж сама сфера (чи еліпс) є і в аурі людини, і зветься вона Кама Рупа або «червоне чудовисько в нас». Сфери пов’язані між собою. Темний Сателіт є акумулятором всього лихого на планеті — від поганих намірів земної людини, до душ лихих геніїв-інтелектуалів, що вже пішли з життя. Подібне тягнеться до подібного. Істоти Темного Сателіту приходять у передсоння, а часом